Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

Гандзю, ще трошки зачекай… То вже не довго. Йой, Боженьку – Боже, дай ми сили, дай ми ще трохи того життя, аби-м свою жіночку та діточок увидів. Аби-м не туво на чужині кісточки склав… Тіко не туво…

І вже крізь сон:

– Гандзю, Гандзю, діточок бережи… Тіко би-с з горя не скапала, єк тая свічечка.

Антось і сам уже засинає, коли чує – хтось кличе.

– Хто?

– То я, Данило.

– А-а, сідай коло мене.

– Тютюну хочеш?

– Де взяв?

– А при дорозі ріс. Я й наскуб, висушив. Дикий, правда.

Скрутили по цигарці й затяглися пекучим, їдким димом.

– Але ж і дере, – кривиться Данило.

– То від газети. Якби який ліпший папір, може, й нічого.

Скрипнув лежак, і важкий стогін отця Герасима виповз, наче вмираючий вуж, перетяв тишу і розтанув.

– Ніч його вимучує гірше, ніж день, – сказав Антось.

– Бодай нікому того не пережити, що він.

– Всі пережили.

– Ага, всі… Він тобі розповідав про жінку й дітей своїх?

– Ні. Тільки чую – вночі кличе.

– Німці спалили їх у хаті. У нього на очах.

– Боже… Я думав… То все це марення?

А зранку знову те каміння. Рухайся, рухайся, не зупиняйся. Поруч з тобою плететься серб з важкою брилою на плечах, спотикається, падає під тягарем. І не може встати. І що найстрашніше – ніхто не має змоги йому допомогти, бо кожен тримає на плечах такий самий валун, що пригина до землі, а земля руки розкрила – ходи сюди, ходи… Серб намагається зіп’ястися на ноги, пальцями чіпляється за каміння. Раптом чорні лискучі чоботи з’являються поряд – на тлі сірого каміння, жовтуватого пороху. Чоботи лаються і сиплють прокльони, гірка каркотлива мова вгризається в мозок розпечений. Ах, красунчику, і де ж ти отих прокльонів набрався? Ти ж такий завше спокійний, такий усміхнений, оливковими гаями замилований, а лаєшся, як п’яна баба. Ось ти чоботом навідліг копаєш серба в голову, голова безсило падає в порох. А тут і канчук з’являється – великий стимулятор, це дуже гарний канчук, він має аж дев’ять олив’яних кульок. Часом досить і одного удару, щоб чоловік встав. Так само, як і на те, щоб взагалі не встав. Дев’ять кульок спалахують в сонці, дев’ять кривавих ран спалахує на спині. Вихлюпує стогін. Люди розмовляють безліччю мов, тільки стогнуть однаково. Хіба ти не знав цього, красунчику? Твої чоботи зіштовхують серба в провалля. Твої блискучі новесенькі чоботи! Твоя проклята усмішка! Твоя гидка усмішка!

Порядок є порядок. Зупинятись не можна. І знову красунчик милується краєвидами, але усмішка кудись щезла – над скелями, над гаями оливковими летить, розправивши крила, убитий невільник, за ним у повітрі криваві сліди і пір’я смугасте, а він летить і так сумно – «курли-курли», а за ним ключем тисячі замучених в’язнів, і кожен – «курли-курли».

Аж гуси позадирали голови, аж гори поставали навшпиньки й камінних очей ніяк не зведуть, а невільницький ключ летить у вирій, і летіти йому вічно.

Зненацька – черги автоматні. Німці хапаються руками за голови, за груди, за животи, переламуються навпіл, падають…

– Хлопці, – голос отця Герасима. – Чого роти роззявили?! Бий скурвих синів!

І тая брила, котру він тримав на плечах, полетіла вниз, просто в красунчика, збила з ніг – і тільки руками змахнув, покотився в провалля, але крила не виросли у нього, полетів коміть головою, виблискуючи на сонці новенькими чоботами, а за ним і його канчук, і прекрасна гидка усмішка.

А потім була та меланхолійна осінь тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ваш загін блукав в околицях озера Комо біля швейцарського кордону. В горах було холодно, а ви всі зодягнені як-будь, дивацько озброєні.

З Лондона по радіо висилали для партизан у північній Італії особливі реляції. Кожна група мала своє гасло. Тричі на день ви припадали вухами до старого приймача і вслухалися в його кахикання.

«А зараз спеціальне повідомлення. Каміння обростає мохом. Повторюю. Каміння обростає мохом». А потім: «Промийте очі росою. Повторюю…» «В небі з’явилися гуси. Повторюю…»

В напіврозваленій вівчарській хижі чекали на своє гасло: «Ріки скресають опівночі». Чекали від серпня. Американський зв’язківець, який проник до них у гори, запевняв, що у вересні почнуть скидати з літаків зброю і зимову одіж. Зброя була найважливішою, бо зі старими гвинтівками воювати на висоті дві тисячі метрів неможливо. А тепер, коли позимніло, перше місце зайняло вбрання.

Щодня слухали радіо і чули щодня: «Теплий вечір. Вершники наближаються» або ще щось у цьому ж дусі. То були гарні слова і нагадували вони назви романів чи фільмів, але чомусь ніколи не йшлося про скресання рік.

У листопаді командир відібрав вісім хлопців, котрі кашляли вдень і вночі й не мали жодної зброї, та й відправив їх до Швейцарії. Нехай ліпше їх там інтернують, як мають тут нидіти.

Пам’ятаєш, як тобі ноги перебило під Роверето? Якби не отець Герасим, що закинув тебе на свої могутні плечі і, мов лантух із сіном, виніс із бою, то не побачив би вже цього світу.

– А я навгад тебе підібрав. Ти лежав, як мертвий. Я не мав чєсу думати: живий ти чи ні? Заберу біду, а там ся роздивлю. Аж, слава богу, живий.

– Що з ногами?

– Та нічо… Вже тя дохтур випатрав. Завтра зраня рушаємо, а тебе ту в горах лишимо в пастухів. Не бануй. Ше-м ся верну. Скоро наші в Берліні будут.

– А Данило де?

– Данило… Він тойво… А оно на чатах стоїт.

– То не Данило. Що з ним?

– Антосю, ти тіко… Не хтів-єм казати… Нема Данила… Антосю, ну що ти… – а в самого сльози в очах і вуста тремтять.

Під ранок все ближчає плесо сну і віддаляється його зеленаво-срібне дно. Над очима колишуться густі бурі водорості, між ними сновигають дрібні, як мізинець, рибки. Серед них є рожеві, жовтогарячі і зовсім білі. А вже ясно пробивається голос сонця, проникає в холод і тепло вод. Холод тут з’являється, лише коли розплющуєш очі, це чисто зорове відчуття, тіло його не вловлює, тілові тепло й затишно – залите літеплом, засипане жовтим листям, сіном, хмарами і птахами. На короткий час затримуєшся під самою поверхнею. Вже бачиш, як метелики різьблять повітря, бабки чорно- і синьокрилі проносяться над головою. Крізь тонкий пласт води бачиш скошений луг, скирти сіна, дівчину в білому, що проходить берегом і збирає незабудки. Дівчина – твій спогад. Якщо прокинешся – одразу зникне, розчиниться в травах. Якщо пригадаєш, хто вона, – теж розтане. Не пригадуй.

…коли я малий біжу полем: літо, а поруч пшениця і та дівчина в білому махає мені рукою – знайшла гніздо перепілки з маленькими пташенятами…

Враз те все розтало, і він побачив дерев’яні обкурені стіни. Тиша така, аж дзвенить у вухах. Де тут вікно?