Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

— Бачу, до тебе повернулося розуміння гном­ської,— посміхнулася Холлі.

— А то,— гмикнув Артеміс і збільшив мапу.— Опал нам відкрила трохи більше про свої плани, ніж хотіла. Вона сказала два слова, хоча й одного було б достатньо. Сказала, що її людське ім’я Белінда Зіто. Якби ви хотіли привести людей до ельфійського На­роду, чи можна було б вибрати когось кращого за славетного мільярдера, фахівця з проблем навко­лишнього середовища, Джованні Зіто?

Холлі підійшла до екрана.

— І де ж знайти містера Зіто?

Артеміс поклацав клавішами і збільшив Сицилію.

— На всесвітньо відомому ранчо «Земля». Ось тут, у провінції Мессини,— сказав він.

Мульч висунув із туалету голову. Решта тіла, на щастя, ховалася за дверима.

— Чи мені почулося, чи хтось назвав ім’я Людини Бруду Зіто?

Холлі повернулася до гнома й одразу ж одверну­лася.

— Так. І що? І заради бога, зачини двері.

Мульч притягнув двері, щоб лишилася шпаринка.

— Я саме дивився тут людське телебачення. Якогось Зіто показували по CNN. Думаєте, це та сама особа?

Холлі схопила зі столу пульт.

— Хотілося, щоб то був не він,— сказала вона.— Але готова битися об заклад, що це той самий Зіто.

На екрані з’явилася групка людей. Вони стояли в кімнаті, що дуже нагадувала лабораторію, і на кож­ному був білий халат. Один чоловік стояв трохи по­переду. Йому було десь під сорок п’ять, у нього була засмагла шкіра, довге красиве обличчя і темне во­лосся, що хвилями спадало на комір. Із-під білих лацканів виглядала смугаста сорочка від Версаче.

— Джованні Зіто,— сказав Артеміс.

— Неймовірно,— розказував Зіто репортерові чу­довою англійською мовою з ледь помітним акцен­том.— Ми надсилаємо космічні кораблі до інших планет і навіть не уявляємо, що міститься у нас під ногами. Учені можуть розказати, із чого складають­ся кільця Сатурна, але ми досі не знаємо, що є в цен­трі нашої планети.

— Але зонди і раніше запускали,— зауважив ре­портер, зробивши вигляд, що він сам до цього доду­мався, а не почув підказку з навушника.

— Так,— погодився Зіто.— Але тільки на глибину дев’ять миль. Потрібно пробитися крізь зовнішній шар ядра, а це глибина понад тисячу вісімсот миль. Уявіть, що було б, якби ми приборкали рідкі метали зовнішнього шару ядра. Нам би довіку вистачило енергії на машини для всього людства.

Репортер скептично посміхнувся — принаймні, через навушник його попросили це зробити.

— Але все це лише розмови, докторе Зіто. Усі ми знаємо, що подорож до ядра Землі — це просто фантазія. Вона можлива хіба що на сторінках фантас­тичних романів.

На обличчі Джованні Зіто промайнула тінь роз­дратування.

— Запевняю вас, що це не фантазії. І не подорож із фантастичних романів. Ми беремо проби за допо­могою робота, озброєного найчутливішими сенсо­рами. Що б там не було внизу, ми скоро дізнаємося.

У репортера в паніці розширилися очі, мабуть, він почув якесь технічне питання через навушник. Кілька секунд він слухав, промовляючи слова гу­бами.

— Докторе Зіто, е-е... Цей робот-зонд, якого ви посилаєте під землю... Здається, йому потрібно сто мільйонів тон розтопленого заліза при температурі понад п’ять із половиною тисяч градусів за Цельсієм. Правильно?

— Абсолютно,— кивнув Зіто.

Репортер з полегшенням зітхнув.

— Так. Саме так я і думав. Отже, щоб зібрати таку купу заліза, знадобиться кілька років. Чому ж ви за­просили нас саме сьогодні?

Зіто в захопленні сплеснув руками.

— Це найцікавіша частина. Як ви знаєте, дослі­дження ядра Землі — проект довгостроковий. У моїх планах було збирати залізо наступні десять років. Але зараз лазерне свердління показало наявність глибокого рудного тіла гематиту, залізної руди на нижньому шарі кори прямо тут, під Сицилією. І це рудне тіло неймовірно багате, може, на вісімдесят п’ять відсотків складається із заліза. Усе, що потріб­но,— кілька вибухів усередині цих покладів, і ми матимемо розтоплене залізо. Я вже отримав дозвіл на гірничі роботи від уряду.

Наступне питання репортер поставив сам.

— Тож, докторе Зіто, коли підриватимете?

Джованні Зіто витягнув із кишені халата дві тов­сті сигари.

— Підриватимемо сьогодні,— сказав він і передав одну сигару репортерові.— На десять років раніше. Це історичний момент.

Зіто відсунув завісу на вікнах кабінету, і глядачі побачили за вікном обгороджену територію. У цен­трі розчищеної від дерев ділянки з-під землі висту­пала металева частина широкої труби. Саме цієї миті звідти вибралася команда робітників. Вони квапли­во відійшли подалі. З труби вирвався вогник газопо­дібного охолоджувача. Чоловіки сіли в машину для гольфа і виїхали за межі ділянки. Сховалися в бетон­ному бункері на периметрі.

— До шару рудного тіла ми заклали кілька мегатон вибухівки,— пояснив Зіто.— Якби вона вибух­нула на поверхні, це викликало б землетрус на сім балів за шкалою Ріхтера.

Репортер нервово облизнувся.

— Справді?

Зіто розсміявся.

— Не хвилюйтеся. Заряд під контролем. Ми спря­мували його вниз. Залізо перетвориться на рідину і почне опускатися до ядра Землі, затягуючи за со­бою робота. Ми нічого не відчуємо.

— Униз? Ви переконані?

— Абсолютно,— відповів Зіто.— Тут ми в безпеці.

На стіні за італійським доктором три рази пис­кнув гучномовець.

— Докторе Зіто,— сказав хрипкий голос.— Усе готово. Усе готово.

Зіто взяв зі столу чорний пульт детонатора.

— Час настав,— замріяно сказав він і глянув про­сто в камеру.— Моя люба Беліндо, це все для тебе.

Зіто натиснув кнопку і став чекати. Усі присутні, з десяток науковців і техніків, схвильовано дивились на різні панелі й монітори.

— Вибух відбувся,— заявив голос.

За дев’ять миль під землею одночасно вибухнули сорок два заряди, розтопивши сто вісімнадцять міль­йонів тон заліза. Камінь перетворився на пару й аб­сорбувався металом. Із циліндричного отвору вирвав­ся стовп диму, але жодних вібрацій ніхто не відчув.

— Робот працює на сто відсотків,— сказав один із техніків.

Зіто з полегшенням зітхнув.

— Це нас більше за все хвилювало. Хоча робота і було створено саме для таких умов, подібного вибуху світ іще не знав.— Він повернувся до іншого вченого: — Просувається?

Чоловік трохи повагався і відповів:

— Так, докторе Зіто. Зареєстровані вертикальні рухи. П’ять метрів за секунду. Саме так, як ви і при­пускали.

Під корою Землі величезна кількість заліза і ка­міння почала опускатися до ядра. Маса скреготіла і перемішувалася, випускала пару й утворювала пу­зирі, розриваючи мантію під собою. Усередині роз­топленої маси робот завбільшки з грейпфрут продо­вжував передавати дані.

Лабораторію охопила ейфорія. Чоловіки і жінки обіймалися. Запалювалися сигари і хлопали корки шампанського. Хтось навіть заграв на скрипці.

— Ми