Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

вирішив іншим разом, а зараз він просто сів на невеличкий виступ під ілюмінатором.

На стіні висів плазмовий екран, можливо, на ви­падок, якщо комусь захочеться трохи розважитись. Усе, що потрібно зробити,— сунути диск у дисковод під екраном, і всі спогади про ельфів повернуться. Справжній новий світ. Старий.

Артеміс покрутив диск у пальцях. З точки зору психології, якщо він уставить диск, це означатиме, що якась частина його сприймає правду всієї цієї си­туації. Вставити диск — іще більше зануритися в це психічне божевілля. Не вставити — засудити світ на війну між двома видами. Зійдуться в двобої ельфи і люди.

«Що б зробив батько?» — запитав себе Артеміс.

І вставив диск.

На екрані з’явилися дві папки, позначені анімаційними 3D іконками,— явно ельфійська система додала. Під папками стояли підписи англійською і ельфійською мовами. Артеміс вибрав свої файли, торкнувшись прозорого покриття екрана. Папка спалахнула помаранчевим, розширилася на весь екран. Хлопець побачив себе за столом у кабінеті ма­єтку Фаулів.

— Вітаю,— сказав Артеміс з екрана.— Добре, що ти мене бачиш. Жодних сумнівів, що це твоя перша розумна розмова за останній час.

Реальний Артеміс посміхнувся.

— Точно,— відповів він.

— Я зробив паузу,— продовжив Артеміс з екра­на,— щоб дати тобі можливість відповісти, таким чином розмова почалася. Але більше зупинятися я не буду, час обмежений. Унизу капітан Холлі Шорт. Зараз її відволікає Джульєтта, але дуже скоро вона буде тут. Ми вилітаємо в Чикаго, щоб розібратися з Йоном Спіро, який дещо в мене вкрав. Ціна, яку зажадала ельфійська поліція за допомогу в опера­ції,— стирання пам’яті. Усі спогади про Народ наза­вжди зникнуть, якщо я не зможу лишити повідо­млення для себе в майбутньому, щоб усе пригадати. Тож це і є моє повідомлення. Відео містить особливі деталі моїх справ з ельфійським Народом. Сподіва­юся, що ця інформація відновить потрібні зв’язки між клітинами мозку.

Артеміс потер лоба. Туманні загадкові спалахи не давали йому спокою. Немов мозок був готовий від­новити зв’язки. Потрібен був лише стимул.

— Як висновок,— сказав Артеміс з екрана,— мені хотілося б побажати тобі, собі, удачі. Вітаю з повер­ненням!

Наступна година минула, як у тумані. На екрані спалахували образи, затримувалися в пустих чарун­ках мозку. Кожен спогад ставав рідним тієї ж миті, як Артеміс його усвідомлював.

«Звісно,— думав він.— Це все пояснює. Я надів дзеркальні контактні лінзи, аби можна було збрехати ельфам, що я приховав цей щоденник. Я змінив дату в ордері на обшук у Мульча Діггумса, щоб він повер­нув мені диск. Батлер виглядає старішим, бо він і є старіший. Ельфійське зцілення в Лондоні врятувало його життя, але коштувало йому п’ятнадцяти років».

Не всіма спогадами можна було пишатися.

«Я викрав капітана Шорт. Тримав Холлі під зам­ком. Як я міг це зробити?»

Заперечувати більше не можна було. Це все було правдою. Усе, що бачили його очі, було справжнім. Ельфи існували, і його життя от уже два роки як пе­реплелося з життям цього Народу. У підсвідомості виникали мільйони образів, відбудовуючи електрич­ний міст у його мозку, спалахували в очах веселкою кольорів. Розум, слабший за розум Артеміса, уже давно був би абсолютно виснажений, але ірланд­ський хлопчик лишався бадьорим.

«Тепер я все знаю,— думав він.— Одного разу я вже переміг Кобой і зроблю це знову.— Але в його рішучості був домішок смутку.— Командир Рут за­гинув. Вона забрала його в Народа».

Артеміс це і раніше знав, але зараз воно набуло іншого значення.

І була іще одна думка, інтенсивніша за інші. Вона увірвалася в мозок, немов цунамі.

«Я маю друзів? — подумав Артеміс Фаул Дру­гий.— Я маю друзів».

Із туалету Артеміс вийшов іншою людиною. У фізичному плані він досі був брудний, побитий і втом­лений, але емоційно — готовий до всього, що на нього чекало. Якби спеціаліст із мови тіла проана­лізував його цієї миті, він би помітив розслаблені плечі і відкриті долоні, і зробив би висновок, що це (із психологічної точки зору) більш привітна і надій­на особа, ніж та, що увійшла до туалету.

Транспортер припаркували в другорядному під­йомнику, подалі від популярних напрямків, і всі па­сажири зібралися за великим столом. Усі пакунки з недоторканними запасами розкрили, їжу знищили. Найбільша купа фольги лежала перед Мульчем Діггумсом.

Гном поглянув на Артеміса й одразу помітив, що той змінився.

— Нарешті ти довів свої думки до ладу,— пробур­чав він, піднімаючись із стільця.— Мені терміново потрібно в туалет!

— Радий тебе бачити, Мульче,— сказав Артеміс і зробив крок убік, пропускаючи гнома.

Холлі завмерла, так і не відпивши соку.

— Ти його пригадав?

Артеміс посміхнувся.

— Звісно, Холлі. Ми знаємо одне одного вже біль­ше двох років.

Холлі підскочила зі стільця й обхопила хлопця за плечі.

— Артемісе, як здорово тебе бачити. Справжньо­го тебе. Богам відомо, як нам зараз потрібен Артеміс Фаул.

— Ну, капітане, він тут і готовий до дій.

— Ти все пам’ятаєш?

— Так. І спочатку дозволь мені вибачитися за ту ідею з «консультантом». То було дуже нечемно. Ви­бач, будь ласка.

— Але що змусило тебе згадати? — поцікавилася ельфійка.— І не кажи, що візит до туалету приско­рює процеси пам’яті.

— Ні,— Артеміс показав диск.— Я дав ось це Мульчу. Мій відеощоденник. Він мав повернути мені його, коли вийде із в’язниці.

Холлі похитала головою.

— Це неможливо. Мульча обшукали експерти. Єдине, що ти йому дав,— золотий медальйон.

Артеміс повернув диск так, щоб на нього падало світло.

— Звісно! — хлопнула себе по лобі Холлі.— Ти замаскував диск під золотий медальйон. Дуже кміт­ливо.

Артеміс знизав плечима.

— Геніально. Може, з часом цей трюк і здається кмітливим, але насправді він геніальний.

Холлі нахилила голову.

— Геніально. Звісно. Можеш не вірити, але я на­віть сумую за цією твоєю самовдоволеною посміш­кою.

Артеміс зітхнув.

— Мені шкода, що так сталося із Джуліусом. Знаю, наші стосунки були не дуже дружними, але до командира я відчував лише повагу і захоплення.

Холлі витерла очі тильною стороною долоні. Ні­чого не сказала, лише кивнула. Якщо Артемісові була потрібна іще одна причина виступити проти Опал Кобой, сліз хороброго ельфійського капітана вистачило б.

Батлер проковтнув уміст пакета з їжею.

— Ну от, ми знову перезнайомилися і маємо спробувати вистежити Опал Кобой. Світ великий.

Артеміс помахав рукою.

— Немає потреби. Я точно знаю, де перебуває наша можлива вбивця. Як і всі, хто страждає на ма­нію величності, вона схильна до вихваляння.

Він підійшов до пластикової комп’ютерної клаві­атури на стіні, вивів на