Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

татари й грузини. Татари звично оголювали тіло вище пояса й змащували його жиром, щоб рука по ньому ковзала. Це ускладнювало боротьбу. А грузини змагалися в звичайних чохах, та перемога все ж частіше діставалася їм. Напередодні Козманашвілі переміг відомого татарського борця, вивернув йому передпліччя, і це надзвичайно засмутило татар. Сам Пейкар-хан так образився, що наказав своєму улюбленцю Абдушахілу: «Сьогодні обов’язково поклади Козманашвілі».

Ніхто не знав походження того Абдушахіла. Якось він відзначився хоробрістю в Ардалані й відтоді одержав місце начальника кінноти Пейкара-хана. Йому, як знатній людині, не гоже було брати участь у змаганні, але відмовити ханові не міг. І ось він увійшов у коло. Голий до пояса, величезний і ставний, він скидався на статую з чорного мармуру. Темна борода важко спадала йому на груди, довгі вуса, ніби могутні гілки, розлітались направо й наліво... Великі чорні очі виблискували на обличчі в затінку густих брів.

Заграли музики. Силач здригнувся. Здійнявши руки до неба, він ніби просив у нього успіху, потім опустився на землю й, тричі торкнувшись її вустами, підвівся, обійшов коло. Він ішов пружно, зводячись навшпиньки й вбираючи в себе повітря, ніби розширюючи свою грудну клітку. Почали викликати бажаючих, але таких не було. Він удруге обійшов коло. Знов ніхто не виходив.

— Де вчорашній переможець Козманашвілі? — спитав хан.

— Відмовляється виходити, каже, що він згодний помірятися силою з будь-яким борцем, але не з велетнем, — відповіли грузини.

— Ну що ж, ганьба на вашу голову! — задоволено всміхнувся хан. Він наказав велетню пройтися колом утретє й залишити арену.

Борець виконав ханів наказ і, гордо підвівши голову, вийшов з кола. Татари задоволено гладили свої бороди, переможно всміхаючись.

Раптом почувся тупіт і залунали вигуки: «Грайте, грайте!» Абдушахіл зупинився й перевів погляд на юрбу. Як тигр, стрибнув у коло невідомий юнак — високий, худорлявий, стрункий, широкоплечий, з густою шапкою волосся на голові. Він подивився на супротивника й зупинивсь. Татарин мимоволі підвів руки. Мов камінь з пращі, кинувся юнак у ноги супротивнику, схопився за них, потягнув на себе і, наче колоду, звалив борця на землю й так само стрімко вистрибнув з кола.

— Ні, ні! Це не за правилами! — волали татари. Знетямлений Абдушахіл звівся на ноги.

— Я не встиг закінчити привітання, як він по-зрадницькому накинувся на мене! — розгублено мовив Абдушахіл.

Юнака знову вштовхнули у коло. Він завмер на місці, лише гукнувши супротивнику:

— Ей, бусурмане, подай знак, коли закінчиш своє вітання.

Абдушахіл, як скажений буйвол, накинувся на юнака, але той спритно вислизнув, татарин ухопив руками повітря. Юнак кілька разів промчав повз силача. Він удало відбігав убік і не давався до рук. Силач ганявся за ним, втрачаючи терпіння. Раптом, примірившись, юнак схопив його за руки так, що той повис у нього на спині. Блискавично схопивши його за шию, юнак перекинув супротивника через себе. Татарин розпластався на землі. Переможець стусонув його у живіт, перестрибнув через нього й зник у юрбі. Народ шаленів.

— Шайтан! Шайтан! — ревіли татари.

— Хоч втягуй, хоч витягуй назад свій бурдюк, тепер байдуже! — весело жартували грузини.

Силача підвели й повели з поля. Він був більше вражений несподіванкою, ніж поразкою. Стали шукати переможця, але той безслідно зник. Ніхто не знав, хто він, звідки взявся. Пейкар-хан насупився, сердито підвівсь і пішов до свого намету. Народ розходився. День минув весело, хоча хан і був роздратований. Після обіду вельможі поспали, за звичаєм, а коли повіяло прохолодою, почалися кінні змагання.

Вершники розділилися на дві групи й вишикувались у протилежних кінцях поля. Коні відчували початок змагань, підтягувались і, вигнувши шиї, били копитами.

Пролунав різкий звук зурни, і якби вершники не напнули повіддя, їх винесло б на середину поля. Коні, стримувані на місці, роздимали ніздрі, іржали, гризли вудила. Один з вершників вихопився вперед на своєму карабахському коні, вміло осадив його перед шеренгою супротивника і, кинувши виклик, швидко повернувся назад. Навздогін йому полетів дротик, але той перестрів його своїм дротиком і відкинув убік. Потім випустили другу пару, третю і так усі по черзі.

Любо було дивитися на цих вершників, коли, уникаючи дротика, вони перехилялися в сідлах, звисали то направо, то наліво, а деякі навіть пірнали під черево коневі. А коней не треба було підганяти, вони й самі знали, коли який рух вимагався. Заборонялося кидати дротики з усієї сили. Дехто з учасників змагання мав право випускати їх лише лівою рукою. Абдушахіл не брав участі в змаганні.

Джигітування закінчилося. Дві групи вершників з’їхались і вишикувалися в один довгий ряд. Після короткого перепочинку знову заверещала зурна, і вершники підострожили коней. Мов джейрани, помчали коні по полю. Вершники мусили досягти межі поля і, круто розвернувшись, улучити стрілою в мішень, прикріплену на верхівці найвищої тополі. Мішенню слугував цього разу золотий кубок. Усі вже метнули по одній стрілі. Чиясь стріла пролетіла повз самісінький кубок, мало не збивши його, інша просвистіла над кубком, але ніхто не зміг улучити, зрушити його з місця. Раптом по полю, як птах, промчав юнак на вороному. Він мчав так швидко, що його майже не помітно було на коні. Ще здалеку він метнув стрілу. Вона влучила в самісіньку середину кубка й підкинула його догори. Виблискуючи, падав кубок униз, а вершник під самим деревом поставив коня дибки й спіймав кубок на льоту. Тримаючи кубок у піднятій руці, вершник прямував до грузинських вельмож. Хотів шанобливо спішитись, але збуджений кінь не скорявся. Сидячи на коні, він подав кубок одному з князів і гукнув: «Дай Боже успіхів князю Макашвілі!» Свімон Макашвілі ступив крок уперед і взяв кубок. Водночас щось зблиснуло в повітрі, Макашвілі ще тримався на ногах, а голова його вже котилася по землі. Вершник гнав свого вороного назад. Жах охопив усіх. «Баші-ачукі, Баші-ачукі!» — стогнала юрба. Коли нарешті влаштували погоню, було вже пізно. Розлючений Пейкар-хан лаявся, погрожував охороні, а голову Баші-ачукі оцінив у тисячу золотих.

Розділ сьомий

Тривожні часи настали в Імеретії. Туди запросили картлійського царя Вахтанга, прозваного Шахнавазом, щоб посадити на імеретинський престол його сина Арчила. Дворянство Імеретії зустріло почесного гостя з шанобою й подарунками. Щедротами своїми перевершив усіх князь Церетелі, та милість царя завоював князь Абашидзе, і обійшлося це не дуже й дорого: він подарував царю десяток дівчат, юних і чарівних: мовляв, знадобляться шахові. Цар був такий задоволений, що знехтував усі інші подарунки. Церетелі, суперник і недруг Абашидзе, образився найдужче.