Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Однак було вже запізно. Під смородиновим кущем біле дзеркало замерзлої калюжі замкнулося над слимаком наче скляне віко труни. Я відгорнув іній з прозорої поверхні. Там, насподі, у кришталевій кулі спочивав мій в’язень. Він був нерухомий. Мертвий. Його черепашкою ковзав промінчик сонця: спускався углиб круглястого лабіринту, чимраз нижче, рухався дедалі швидше за лінією спіралі, аж урешті щезав у точці, прихованій від людського ока.

Я не розповів про цю втрату нікому. Врешті дорослі мали тепер інші справи на голові. «Маршал Жуков» поплив до затоки, й колінвал тріснув під час випробувань. Батько повернувся до роботи над креслярською дошкою, а мама наводила порядки в шафі й шухлядах — як завжди, коли мусила приїхати бабця Марія.

Сонце розтопило лід, а сильний вітер від моря, який провіщав осінні шторми, висушив усі калюжі в околиці. Я знову кружляв навколо каналізаційного колодязя, нарешті зримого у світлі вересневого сонця, дивився на костел Воскресіння, на дерев’яну дзвіницю, на червоні дахівки будинків, а потім заходився згортати з чавунного люка спресований крихкий пісок. Під ним поступово проступали літери, які складались у напис «Kanalisation von Danzig». Я міг урешті підняти цей люк і зазирнути углиб, але тепер у цьому вже не було жодної потреби.

Диво

Садівника звали Ксаверій. Усі говорили: «Я йду до Ксаверія по чайні троянди». Або: «У Ксаверія найкраща помідорна розсада». Насправді жодного Ксаверія не було. Державним садівничим господарством № 17 завідував Гладкий Гандзо. Він тхнув пивом і потом, мав більмо на лівому оці й розмовляв із жахливим акцентом, ніби лише мить тому виїхав нагору з копальні на поверхню грядок у Верхньому Вжещі. Чому ж тоді говорили: «Я йду до Ксаверія»?

Ніхто не вміє пояснити цього й донині. Це одна з тих таємниць, які не судилося розгадати. Можливо, давним-давно, коли ще не було касарень прусських гусарів і Верхнього Вжеща, тут справді мешкав якийсь Ксаверій? Цього я не знаю. Зате я чув, що одразу по війні Гандзо так уже догоджав комуністам, що запілля видало на нього смертний вирок. Тому він утік із Сілезії й шукав свого щастя тут, на Узбережжі, де місцевий партійний комітет довірив йому посаду директора.

Гандзо дуже мене цікавив. Щоразу, коли я бачив його черево, яке вихлюпувалось із фланелевої сорочки, щоразу, коли зустрічав його між парників, де він добродушно покрикував на робітниць, мене брали дрижаки, адже над Гандзом висів розмитий, а все ж таки чіткий ореол смерті. Якби його знайшли якогось ранку, продірявленого кулями (найліпше в теплиці, сповненій квітів), моє неясне марення, моє таємне чекання на появу справжніх партизанів у нашому місті, сповнилось би. Деколи я чув уві сні виразне рипіння шин. Це гальмував на вулиці Реймонта чорний «сітроен», потому троє похмурих чоловіків у шкуратянках і чоботах із високими халявками сходили вузькою стежиною між розсадою братків і йшли самшитовими алейками, урешті світанкову тишу обривав брязкіт зброї, до якої досилали набій, і гуркіт пострілу, луна від якого летіла удалечінь; Гандзо падав на м’яку землю посеред орхідей і багатолітників, а чорний «сітроен» швидко від’їжджав у напрямку Брентова та розтавав за поворотом шосейки. Проте збігали роки, а Гандзо почувався пречудово. Комуністи розстріляли багатьох партизанів, чимало з них мусили здати зброю, а ті, що виходили з в’язниць і поверталися зі Сибіру, уже не мали охоти стріляти.

У кожному разі Гандзо знався на садівництві. А найліпше на квітах. Його троянди, альпійські фіалки, півонії, іриси, гвоздики, його центифолії, хризантеми й айстри, а також орхідеї, які він розводив у теплицях, були найгарніші в місті. Тричі на рік я купував там троянди й дуже тішився на саму думку, що ввійду крізь чавунну хвіртку поміж довгих грядок, що кружлятиму серед теплиць, із яких струменять тропічні пахощі вологої землі та стеблин, що побачу піраміди вазонів, а поміж них робітниць у блакитних комбінезонах. Ніколи згодом я не бачив таких веселих жінок за роботою. Вони співали пісень або розповідали анекдоти, по яких вибухав дзвінкий сміх. Вони пахтіли гичкою, торфом, дешевою махоркою та квітами, і це незвичне сполучення, цей особливий запах, який я відчував іще здалеку, коли дивився на похилені жіночі силуети, на картаті хустини та блакитні блузи, що ряхтіли на сонці, вводив мене у стан захвату. Я шкодував, що жодна з них не є моєю матір’ю. Я міг би приходити сюди щодня і бути побіля їхнього тепла, яке передавалося й моєму тілу і кружляло в ньому дедалі швидше. Однак мама не працювала у Ксаверія. І я приходив сюди лише напередодні її іменин, у переддень іменин батька і перед приїздом дідуся Антонія, який провідував нас раз у рік, зазвичай в останні серпневі дні.

— Іди до Ксаверія, — казала тоді мама, — й купи п’ять троянд. Найліпше «ґолдстарів». Та якщо, — неквапливо розмірковувала вона, — у «ґолдстарів» будуть цятки на пелюстках, як торік, то неодмінно проси сорт «Америка»! Запам’ятаєш? «Ґолдстар» або «Америка»!

Батько любив тестя, однак усі ці приготування й незвична атмосфера дуже його дратували.

— Ну навіщо ці троянди? — запитував він щороку одне й те саме. — Хіба Антоній жінка? Ні, Антоній не жінка, — уголос відповідав він самому собі, — й ті квіти, мабуть, здаються йому смішними.

Проте мама знала, що робить. Бо коли з’являвся дідусь Антоній, усе мусило бути, немов до війни: білий обрус, юшка, яку наливають із порцелянової супниці, а не як у будні — з каструлі, після гарячих страв неодмінно компот, та ще й десерт, а на столі, у кришталевій вазі будь-що трояндовий букет, — щоб усе було, як колись, щоб час на мить відступив, аби він анічим не нагадував про те, що розпростерлося за вікнами нашого помешкання.

— Ну що то за ритуали! — казав батько. Проте й він розумів, що кришталева ваза, троянди, порцелянова супниця та срібні ложечки, які я вичищав від ранку до обіду, — все це не символи минулого часу, однак виклик теперішньому. Отож, коли я приносив від Ксаверія троянди, мама обережно брала їх у долоні, притуляла пелюстки до щоки і вкладала квіти одну за одною до вази, — і той момент був для неї безперечною хвилиною щастя: у неї все вже було готово, кімната яскріла сонцем, і ми от-от мали вирушати на вокзал по дідуся Антонія.

Він з’являвся на пероні зі шкіряною валізою, завжди в розстебнутому тренчі і трохи перехнябленому капелюсі, підходив до нас, овіяний запахом вугільного чаду й локомотивної пари, і ми чули його голос крізь перегукування подорожніх, грюкання захряснутих дверей і