Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

капелюшку й вуалетці, що стояла позаду президента Мостицького, а також чоловік зі сходів у львівській катедрі, — ті, кого я не знав і не міг знати, усі занурені в безмежну тишу, в якій повільно повзли поперед себе слимаки з темними й світлими мушельками, витягаючи ріжки вперед, аби вловлювати ними голоси померлих.

Із дня на день батько ставав чимраз мовчазніший. Може, тому, що сезон закупівлі добігав кінця, а може, через сусідів, котрі вже довідалися про наше заняття та обмінювалися щодо цього не надто мудрими зауваженнями. У кожному разі в останній день, а був це день святого Яна, батько виявив ознаки задоволення.

— Закінчуємо зі слимаками, — сказав він. — Нехай тепер за них турбуються французи.

А коли ми йшли околицями Біскупової гірки, обнишпорюючи кущі й здичавілі алейки парку, коли востаннє шукали слимаків між листя й трави, батько сказав, що за всі ці дні ми заробили багато грошей і цілий місяць можемо ні про що не журитися.

— Я міг би робити це цілий рік, — сказав я, — міг би завжди отак ходити з тобою, а якби не стало слимаків, то ми могли би збирати трави й сушити їх, а потім продавати недужим людям.

— О, так, — він широко всміхнувся, — це гарна ідея. Якщо нам знову забракне грошей, мабуть, так і зробимо.

І щоб заробити на останню слимачу виплату, щоби принести того вечора кілька червоних банкнот і покласти їх перед мамою на столі, ми увихалися серед кущів немов справжні мисливці, пірнаючи в густі тунелі, зелені, мокрі й воложисті від початку цього літа, і навіть не примітили, як настав смерк, а разом із ним година закриття крамниці.

— Пусте, — сказав батько, — в такому разі випустимо їх на волю.

Проте перш ніж він поставив кошика на землю, ми побачили дещо незвичайне. Десятки слимаків виповзали з-під кущів і полишали свої криївки в нас на очах, прошкуючи в одному напрямку — на вершину пагорба. Їх ставало дедалі більше, уже не десятки, а сотні.

— Поглянь сюди, — крикнув батько. — І тут, і ще ось тут, — він хвилювався дедалі сильніше. — Вони йдуть, наче на параді!

І справді, слимаки один за одним, працьовито здіймаючи ріжки, повзли дорогою на вершину, мовби там їм було призначене місце побачення.

— Я ще ніколи досі нічого такого не бачив, ходімо, — сказав батько. — Мусимо глянути, куди це вони манд­рують.

Ми пішли вздовж повзучої вервиці слимаків. Вона виглядала просто-таки дивовижно. Що ближче до пагорба, то більше равликів прилучалися бічними стежками до цього шляху, який пульсував і поблизу галявини був уже цілком укритий рухомими шкаралупками.

— Наче вугрі в Саргасовому морі, — почув я батьків шепіт. — У цьому криється якась таємниця.

Утім те, що ми побачили на вершині, збентежило нас іще дужче. Посеред галявини виростав із землі велетенський камінь, яких льодовик чимало розкидав по пагорбах. Він здіймався стрімкими гранями на рівень людського зросту і скидався за формою на сльозу, що її міг зронити хіба якийсь міфологічний велет. Обережно, ледь чи не навшпиньки, щоб не розтоптати жодного слимака, ми підійшли до брили, а там стали як укопані, ніби й самі обернулися на камені.

— Боже, що вони роблять? — тихо сказав батько.

Слимаки намагались один за одним видряпатися на камінь, пробували присмоктатися тулубами до сірого стрімчака й виповзти на його гребінь. Однак даремно: проти них була гладка поверхня ледве не прямовисної стіни та гравітаційна сила, яка стягала їх додолу. Тож вони падали в траву, у клубовиння тіл і мушель, переплетених поміж собою, скреготали й шелестіли, нагадували хвилю, яка то здіймалася, то опадала. Жоден зі слимаків не видряпався вище, ніж до середини каменя, а сліди від тих сходжень у вигляді срібних слизьких ниток здавалися щільним, хоча водночас тонким і прозорим панциром, який покривав поверхню базальту.

Ми, загіпнотизовані тим слимачим клубовинням, навіть не зауважили, що дощ перестав і з чорних цятин кущів і заростів почали випурхувати світляки. Вони літали над усією галявиною, а коли ми врешті відірвали погляди від каменя, то перед нашими очима постала картина вихрястих вогників, які кружляли в темряві дедалі швидше в ритмі невідомої мелодії.

— Вони ніколи не вилізуть на цей камінь, — сказав батько, показуючи на слимаків. — А ми не дізнаємося, чому вони мусять туди вилізти. Якби котромусь із них цей фокус удався, щось мусило би змінитися.

— Що саме? — запитав я тихо.

— Не знаю. Однак щось мусило би відбутися тоді.

— Із чим? — запитав я ще тихше.

— Може, зі світом. Цього я не знаю, — сказав батько, випорожнюючи кошики. — Та ліпше ходімо звідси, не треба їм заважати.

І коли ми сходили з пагорба з порожніми кошиками, і згодом, коли над містом уже зійшов місяць, а ми, їдучи нічним трамваєм, минали пам’ятник Собеському й Політехніку, я помітив у його погляді тінь меланхолії, ту саму, що з’являлась у його очах, коли він розглядав старі фотознімки чи виводив на аркушах силуети цісарсько-королівських «бойових одиниць». І тоді я зрозумів, що ми вже ніколи не збиратимемо слимаків і не повернемось у розмові до галявини й високого каменя, бо на те, що ми побачили, мовчки лягала печать таємниці.

Утім це не означало, що наступні дні проминули лише під знаками калюжі й дощу. Батько сновигав по хаті та знову переглядав газетні оголошення, мама й надалі писала листи, на які не було відповіді, а я, щойно надибав у саду слимака, облаштував йому спеціальний вигін, обгороджений чотирма цеглинами, й намагався вивідати під смородиновим кущем його слимачі секрети. Щоранку я вітав його свіжим листячком, щодня киснув у саду, довго спостерігав за поведінкою слимака та його порухами, і, не знаючи його мови, цієї системи сигналів, що пливли на невидимих хвилях, які він приймав своїми ріжками, щодня промовляв до нього моєю мовою, сподіваючись, що він зрозуміє урешті принаймні кілька слів. І справді, за якийсь час слимак реагував на мій голос і вже не ховався до мушлі, коли я клав його собі на долоню, але це було все, чого мені вдалося досягти. Він був цілковито байдужий до моїх старань, і світ слимачих почуттів залишався незвіданим.

Перші шкільні дні небагато змінили в наших контактах. Так само, як досі, я приносив йому листя салату й намагався зав’язати з ним бесіду. Аж урешті котроїсь ночі пройшла злива, а на сам ранок ударив гострий приморозок. Я збіг сходами будинку як навіжений і помчав через сад, укритий памороззю.