Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Анна, жінка тридцяти двох років, торгує собою. Вік для повії не аж такий молодий. Ця професія старить швидше, ніж зазвичай. Вона приїздить із Чернівців до Львова, аби у передріздвяні дні заробити більше, ніж завжди. Раніше Анна, здається, не бувала у Львові в цей час. Та якби й бувала, місто досить велике, аби вона могла побачити тут свою давню знайому, Ядвігу. Ось так Анна випадково впізнала вас, пані Магдо. Знала вас під іншим іменем.

– Ні.

– Прошу?

– Ядвіга – моє ім’я. Мене так назвали.

– Справжнє?

– Друге. Магда-Ядвіга. Так мене хрестили батьки.

Кошовий витримав паузу, прокручуючи подумки новину.

– Нічого не міняється, пані Магдо. Ви не ховалися за чужим іменем. Але Анна, прийшовши до вас у готель, шантажувала вас не цим викриттям.

– Шантажувала?

– Анна покладала величезні надії на зустріч із вами. Не забудьте про її вік. Їй набридло продавати себе, і я підозрюю: років на десять раніше вона мала інший, вищий статус. Хоч займалася напевне тим самим ремеслом. Після того як ви поговорили тут, у цій кімнаті, Анна змогла винайняти собі окреме помешкання. Я дізнавався зі своїх джерел – жінка, яка приїхала сюди працювати, кілька останніх днів дозволяла собі бити байдики. Отже, отримала або гроші з певного джерела, або – обіцянку. Якої особа, котра її дала, неодмінно дотримається. Я боюся запитати, пані Магдо, чим така, як Анна, могла з успіхом погрожувати вам. Яку вашу страшну таємницю збиралася розкрити?

– Ви забули сказати, кому потрібна моя таємниця, – у її голосі звучав виклик.

– Газетам. Газетярам. Передусім Янушу Навроцькому. Він може заплатити Анні за розповідь стільки, скільки вона зажадає. А продасть історію вдвічі дорожче, адже йдеться про гріхи молодості не президента міста чи депутата Галицького сейму – на кону Магда Богданович, вдова впливового поліцейського, котрий досі вважається одним із стовпів суспільної імперської моралі. Здається, я вже досить сказав, пані Магдо. Чи мені все ж назвати речі так, як їх прийнято називати?

Поки він говорив, з лиця Магди зійшов рум’янець. Воно стало крейдяно-білим, навіть хворобливо-білим.

– Виявіть сміливість, пане Кошовий. Назвіть мене так, як належить. Вже вирішили, як: повія, курва чи…

Кошовий рвучко виставив перед собою руку долонею вперед.

– Стоп! Далі не треба. Ви вже достатньо сказали. Я буду останньою людиною у Львові, котра скаже вам таке. Більше того: натовчу писок кожному чоловікові, ким би він не був, котрий у моїй присутності та навіть поза мої очі ризикне так промовити. Але я тут для того, аби цьому запобігти, пані Магдо.

– Як? – тепер вона говорила покірно й втомлено.

– Історію розкопав пронирливий Навроцький. Він побачив вас із Анною в холі так само випадково, як раніше Анна – вас у лікарні. Поки не зробив висновків. Крім того, що їй розітнули горло незабаром після розмови з вами. Така сенсація коштує грошей, пані Магдо. Чималих. Варто Навроцькому наважитися на публікацію, і гудітиме все місто. Але найгірше для вас – професійний інтерес комісара Віхури. Невже ви думаєте, що поліцейські та всі інші сильні міста цього не скористаються нагодою, не об’єднають зусилля і не візьмуть у лещата вдову Густава Богдановича? Вас – хранительку їхніх секретів. Ви станете слабкою, пані Магдо. Чи тішите себе надією, що від вас не відвернуться всі покровителі разом?

– Ні. Я не наївне дитя. Ви навіть не уявляєте, пане Кошовий, наскільки правдивим є кожне ваше слово.

– Навіть – коли кажу про дивний зв’язок між шантажем та вбивством?

– Ні!

Магдин вигук був подібний до крику пораненого птаха.

Кошовому набридло стримуватись. Він кинувся до неї, і дуже вчасно – встиг підхопити жінку, яка поточилася й осідала на підлогу. Одним рухом перетягнув її до канапи, посадив у куток, прихиливши до спинки, покрутив головою, шукаючи воду. Знайшов карафку, склянку, хлюпнув, у запалі переливаючи через край. Коли підносив до її рота, перелив через край, замочив пальто. Магда ковтнула кілька разів, почала задихатися, мов зловлена риба, і Клим розстебнув їй пальто – згори донизу, ґудзик за ґудзиком.

– Дякую, – вичавила вона з себе, відразу повторила: – Ні, ні, ні…

– Ви про що?

– Не причетна до вбивства Анни жодним чином. Сама дуже злякалася, коли дізналася. Не відразу, але зрозуміла – так, при бажанні хтось може провести подібну паралель. Лишалося вірити – не виникне такого бажання ні в кого.

Лице поволі рожевіло.

Магда поступово приходила до тями.

Легким порухом відсторонила від себе Клима, скинула пальто, вмостилася зручніше, ковтнула води. Кошовий мовчав, не заважаючи їй сповідатися. А до цього йшло.

– Коли ви встряли в цю справу, Климентію, мене це стривожило. Щось ворухнулося отут, – вона поклала долоню на груди, потім повільно стягнула рукавичку, заглибилася в процес, прикипіла до руки поглядом, вела далі: – Ви рано чи пізно мали прийти до мене з подібною розмовою. Не хотіла в це вірити, гнала думки, та була переконана у невідворотності подій. То лиш питання часу, для мене й для вас. Тепер бачу: все одно так краще, ніж якби до мене з цим прийшов той слизький тип, Навроцький. Чи, Боже збав, комісар Віхура.

Вона замовкла, переводячи подих. Кошовий терпляче чекав. Магда старанно стягнула другу рукавичку, поклала обидві на коліна підкреслено акуратним жестом.

– Ви чекаєте. Так, треба розповісти. Нічого нового нема під сонцем, пане Кошовий. Я – донька збіднілих чернівецьких аристократів, народжена Магда-Ядвіга Костецька. Батьки віддали мене в пансіон, де я мала здобути й здобула належну панночкам свого кола освіту. Кілька мов, танці, вивчала літературу й мистецтво, крім того – навички тримати себе в товаристві. Жінка має вміти підтримувати розмову з чоловіками на будь-яку тему, виглядати завжди стильно й елегантно, мовчати, коли треба, говорити, коли від неї цього чекають. Бути завжди поруч, прикрашати товариство, але – не нав’язувати себе. Близька й недоступна водночас.

– Мистецтво.

– Наука, пане Кошовий. Ідеальна дружина, ідеальна господиня, ідеальна коханка.

– Цього теж учили в пансіоні?

– Деяких азбучних істин – так. Але здебільшого коханка – передбачена складова інших чеснот. Життя вивело ці вміння на перший план.

– Ваше?

– Не лише моє. Тих дівчат, чиї батьки з різних причин не могли дати за благородною панною належний посаг. Мої, наприклад, розорилися, як я вже казала. З першим багатим коханцем, готовим утримувати, мене познайомив рідний батько.

– Ви його ненавидите за це?

– Ні, пане Кошовий. Він бажав мені лише добра. Аби я зійшлася з кимось, не вартим дому Костецьких, або – взагалі вийшла на вулицю чи пішла по руках,