Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

подумати, йому так пасує приймати гостей.

Коли постукали втретє – відчинив.

– Добрий ранок, панове. Пробачте за мій вигляд.

– Це ми перепрошуємо, пане Кошовий, за недоречно ранній візит, – сказав, переступаючи поріг, Зенон Ліщинський. За ним, мовчки піднявши капелюха у вітанні, зайшов асистент Альберт Мазур. – Ми порадилися й вирішили: сьогодні всім найліпше зібратися тут, у вас на Личаківський.

– Та прошу, – розвів руками Кошовий. – Не маю нічого проти, сам збираюся у справах. Заважати не буду. Але чому саме тут?

– Розмова важлива й приватна, – пояснив професор, скидаючи пальто. – Ресторан, на моє глибоке переконання, не пасує. Там затишно їсти-пити, а не говорити про серйозні організаційні речі. Мій кабінет на Кульпаркові? Чи окреме крило, яке займає пан Мазур? Погодьтеся, пане Кошовий, це дуже дивно виглядатиме – запрошувати туди дам.

– Дам?

– Долучиться пані Богданович.

– Просто зараз?

– Трохи запізниться, – пояснив Мазур, за прикладом Ліщинського чіпляючи своє пальто на вішак.

– То нічого. До речі, в готелі, в її апартаментах, ніби вигідніше. Та не погодилась панна Райська.

– Так!

Чоловіки дружно повернулися на Басин голос. Вона вже стояла в дверях, при повному параді, ніби в домашній сукні, але все одно – зі смаком. Лікарі підійшли по черзі, поцілувавши простягнуту руку.

– Пане Кошовий, нас запросили на струдель, – пояснив Ліщинський.

– Я мала попередити, – вкотре нагадала Бася, пустивши в Климів бік бісики.

– Хіба в нас є струдель? – поцікавився той.

– Я спечу. Це швидко. В мене майже все готово.

Їй сподобалося пекти, зрозумів Кошовий.

Зірка хоче справити враження. Скільки не живи з акторкою, ніколи, здається, не зрозумієш її до кінця.

– Пані Бася дуже хвалила свій струдель. Це визначило вибір місця нашої зустрічі, – підсумував Ліщинський.

– Приєднуюся до похвал, – Клим ковзнув поглядом по циферблату годинника. – Шкода, що не спробую.

– Залишаєте нас?

– Пане Ліщинський, комусь – благодійна діяльність, комусь – щось інше. Хоч я цілковито підтримую ваші благі наміри. Треба юридична консультація – завжди надам її, так само благодійно.

– Вам, пане Кошовий, дружина готуватиме струдлі частіше, ніж нам.

– Тим більше – частуйтеся, смакуйте, вирішуйте справи. На мене вже чекають.

Зачинившись і собі в спальні, аби перевдягнутися, Клим визнав: несподівані візитери, ще й організовані Басею, сьогодні нагодилися як ніколи вчасно. Не треба шукати пояснень, чому й куди квапиться так рано. Наречена занурена в своє, їй це подобається й потрібно на майбутнє, так само як можливість зберегти дівоче прізвище.

Нехай.

Так на нього менше звертатимуть увагу.

Єдине – Магда так само йде сюди. Її треба перехопити.

Часу обмаль, тож треба кувати, поки гаряче.

Прощаючись з гостями й виходячи з дому, Кошовий знав, що скаже Магді.

Її відповіді вирахувати не міг.

Розділ чотирнадцятий

Сльози Магди Богданович

Пощастило – Кошовий перехопив її в готельному холі.

Магда побачила його, приязно посміхнулася, звично простягнула руку для поцілунку.

– Вибралася до вас. Запрошена на чай зі струдлем.

– На каву, – вирвалося в Клима.

– Останнім часом полюбляю чай. Британці завозять з індійських колоній. Маєте вдома чай, пане Кошовий?

– Маємо, – він перевів подих, шукаючи при цьому потрібні слова.

– Затрималась трохи. Але панна Бася напевне вміє забавляти гостей. А ви…

Кошовий вирішив більше не тягнути. Рубонув одразу, відрізаючи собі всі шляхи:

– Пані Магдо, прошу затриматися. Бася та її гості вам пробачать.

Посмішка ще трималася на її лиці, та очі вже не посміхалися.

– Щось сталося, пане Кошовий?

– Так. Або – може статися. З вами.

Тепер зникла й посмішка.

– Зі мною?

– Пані Магдо, нам треба поговорити про одну особу. Її звати Анною. Тобто звали. Вона загинула не так давно, і ви її знали.

Губи стиснулися, очі блиснули недобрим, Климові цей погляд уже був знайомий. Нічого доброго не віщував. Проте він чудово знав, куди прийшов, до кого й навіщо.

– Анна приходила до вас сюди. За три дні до того, як їй перерізав горло той, кого називають Різником із Городоцької.

– Не розумію вас, – відчеканила Магда. – Так само не бачу причин, із яких ви знову дозволяєте собі зі мною більше, ніж того вимагають…

– Ядвіга.

Це вирвалося мимоволі. Кошовий справді дотепер не міг собі дозволити ані увірватися до Магди отак, ані тим більше – перервати саму пані Богданович на півслові. Клим не впізнавав себе. Проте, витримавши пекучий погляд, повторив:

– Ядвіга. Вам нічого не говорить це ім’я?

На її обличчі не здригнувся жоден м’яз, хоча його віко нагадувало про себе, як ніколи. Магда спокійно, одна за одною, підтягнула рукавички за довгі краї, потім повернулася, кинула через плече:

– Ходіть.

До апартаментів піднімалися мовчки. Щойно зайшли та Кошовий щільніше причинив за собою двері, Магда стала посеред зали, поставою нагадуючи жінку-воїтельку. Очі метали блискавиці, тепер вона вже не стримувала себе, дала волю гніву:

– Що ви собі дозволяєте, пане Кошовий! За кого себе маєте! Розумієте, ким тепер стали, але забули, ким були не так давно! Одне моє слово – і вас не буде!

– Як не стало Анни?

Клим дивувався власному спокою. Магда мала рацію: він справді вже не той бідний емігрант, котрий втік із Києва до Львова п’ять років тому. Підтвердження цьому не забарилося – Магда чи не вперше від часу їхнього знайомства втратила рівновагу, впевненість у собі, знітилася й не заперечила – огризнулася:

– До чого ви хилите? Чому ви взагалі прийшли до мене з якоюсь Анною? Що у вас є проти мене?

Кошовий не стримався – стягнув рукавичку, аби краще, ефектніше клацнули пальці.

– Ось! Є, пані Магдо! Але не проти вас. Я прийшов з цим винятково як друг. Вірите, не вірите, проте я хочу представляти ваші інтереси.

– Де?

– Тут. У цій кімнаті.

Щоки Магди палали. Вона з останніх сил намагалася тримати себе в руках. І Клим не знав, чому вона може дати волю – гніву чи слабкості. Кинеться на нього з пазурами чи впаде зомліла.

– Гаразд. У чому мій інтерес?

– Не бути звинуваченою в убивстві повії Анни. Скажу більше – я хочу убезпечити вас, пані Магдо, від звинувачень у зв’язках із божевільним убивцею. Чи він не такий уже й божевільний? Раптом – прагматик, котрий вдає з себе хворого?

– Сказане вами зараз не вкладається в голові.

– Згоден. Тим на більшу небезпеку ви наражаєтесь.

Кошовий говорив рівно, спокійно, не тиснув, не намагався наблизитись. Вони розмовляли, немов з різних берегів річки.

– Усе одно не розумію.

– Чудово розумієте. Досить кружляти, слухайте й відповідайте. Можете слухати, не відповідаючи. Як краще?

– Слухаю, – просичала Магда.

Клим нарешті зняв капелюха, прилаштував на крісло.

Сам став