Юліан Хімінець - Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець

розстріл. Перед розстрілом мадярський командант запитав їх: “Яке ваше останнє бажання?” - “Побачити родичів” - відповіли Січовики. “Це неможливо” - сказав мадяр. “Так тоді дозвольте нам заспівати!” “Співати то можете” - байдуже відповів мадяр. Тоді стали всі Січовики в ряд. Приказ: “Струнко” - задзвенів голос січового коменданта. “Праву руку вгору” - впав дальший наказ. З уст сімох Січовиків рознеслися по цілім краю могутні звуки нашого національного гимну: “Ще не вмерла Україна, ні слава ні воля; ще нам браття молодії усміхнеться доля. Згинуть наші вороги!...” При кінці всі, як один, кликнули: “Смерть наїздникам-окупантам! Слава Україні!”.[95] В ту хвилину груди Січовиків прошили кулі клятих монголів. Січовики, як стояли над Тисою, так в неї упали. Срібноводна українська Тиса прийняла своїх дітей, відважних лицарів-січовиків, до свого лона.

“Їхній спів ще довго розносився понад нею. Від того часу кожного вечора над Тисою чути непереможний спів: “Ще не вмерла Україна!” Бо їхній дух не згинув. Він все буде зніматися над Карпатською Україною і будити нарід проти мадярських займанців, бо Україна не вмерла! Україна вічна, як вічний український нарід і його право до української землі від Попраду по Кавказ”.[96]

Людина не може вийти з дива, коли чує, як скрізь всюди, куди тільки поверне, з якою повагою говорить селянство про Карпатську Україну та українську владу. Це була для закарпатського населення, як селяни говорять, “золота доба”, яку вони, селяни порівнюють зі сном.

НА ЕМІҐРАЦІЇ
НІМЕЧЧИНА

Коли я приїхав до Відня в кінці березня 1939 року, мені не довелося довго відпочивати, бо транспорти з втікачами з Карпатської України почали приїздити до Відня. Правда, тут до того часу вже існував Допомоговий Комітет, що був заснований у Відні при УНО (пані Олена Левицька й д-р Остап Грицай). Тому що я походив із Закарпаття і знав багато людей, що приїжджали до Відня, мені припала доля бути головою Українського Допомогового Комітету. Треба зазначити, що на полагодження справи УДК мусіли дати згоду адміністративні уряди. Все це на скору руку отримано.

Може тиждень, чи два, перед тим, поки ми дістали відповідне приміщення для нашої установи, все наше урядування містилося в торбі. Життя у Відні в тому часі було нелегке. Тяжко було дістати приміщення для нашої установи, умебльовання тощо, навіть для громадян Німеччини, а для чужинця, “авслендера”, це було часом просто неможливе. Причиною цих обмежень було загосподарення тих потреб, що їх Німеччина потребувала, і їх треба було вжити на продуктивні цілі. Бо коли є всього подостатком, то нема потреби для уряду розділювати існуючих потреб, бо кожна людина робить сама рішення, що їй і як робити.

23 березня 1939 р.

Напочатку найважнішою для нас справою було прийняти транспорт втікачів, зареєструвати їх та відділити здорових від хворих. Здорових треба було перевести до табору на Schober Platz, у Відні, де вони чекали на приділену для них працю, або на виїзд до Праги чи Братислави. Хворими втікачами треба було спеціяльно заопікуватися. Ця проблема стала дуже актуальною з хвилиною, коли в травні 1939 року почали приїздити в'язні з концентраційного табору з Варюлопош. Велика частина в'язнів була так сильно побита й покалічена мадярськими бандитами, що це вимагало шпитального чи санітарного лікування.

Треба тут згадати, що в тих поїздах-транспортах, що приїздили до Відня, були не лише самі українці. Частина з них були чехи, що поверталися додому. Були випадки, що чехи намагалися тероризувати наших людей в поїзді, а приїхавши до Відня, не дозволяли нашим людям висідати з поїзду, бо чехи плянували деяких українців поставити перед чеський суд за державну зраду. Ми з українського Допомогового Комітету намагалися перешкодити в цьому чехам. Ми кількакратно переходили всі вагони взиваючи висідати тих, хто бажає.

Вся ця праця вимагала багато часу, труду та вміння способу, щоб вжити всіх можливостей, щоб можна було щось зробити у кожному випадку. З самого початку я знайшов велику поміч і зрозуміння справи у молодого пристійного режисера Івана Іваницького, який досконало знав німецьку мову, а також і спосіб німецького життя. Ці його знання для нас мали велику вартість, бо українці, бувши в Німеччині чужинцями, були підпорядковані тим загальним законам і розпорядкам, що регулювали життя всіх чужинців в Німеччині й які в дзеркалі ідеології націонал-соціялізму виглядали упослідженими (Nur für Deutche). Але наш режисер Іваницький дуже часто потрапив переступити цей бар'єр, що ділив українців від німців. Через свої вдалі контакти з урядовими особами він осягав дуже часто те, що нам могло бути потрібним для успішного ведення нашої праці.

Від самого початку Український Допомоговий Комітет у Відні робив заходи через Закордонний Провід ОУН, який утримував контакти з Головною Командою Німецької Армії (OKW), щоб звільнити тих українців, що ще перебували в мадярському концентраційному таборі в Варюлопош, які попали туди після мадярської окупації Карпатської України. В тому часі це був майже єдиний спосіб, щоб видістати наших людей з мадярської неволі. Мадярський уряд, діставши Карпатську Україну в подарунку від Німеччини, слухав німецьких урядових чинників більше ніж когось іншого.

В наслідок цієї інтервенції, перший транспорт з Варюлопош приїхав до Відня в травні 1939 року, а за ним послідували наступні. Мадяри дозволили виїхати з концентраційного табору за кордон всім українським в'язням, які не були уродженцями Карпатської України. Цих останніх звільнено аж під кінець, але їм не дозволено виїхати за кордон.

Український Допомоговий Комітет у Відні при праці

Іншими співробітниками Українського Допомогового Комітету були: Марта Панькевичівна, яка володіючи дуже добре німецькою мовою, була відповідною секретаркою. Іншим членом нашого Комітету був тодішній студент у Відні Роман