Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

— Справжній стиліст — художник, а не палікмахтер. Сам вирішує, що личить клієнтові.

— Вері вел, — схвалила оновлену Кулик Крутая, насаджуючи капелюха.

За вікнами сріблястої «шкоди» пролітав Київ.

Гарний, сонячний, перепланований. Суголосний сьогоденню. Його не псували навіть «мєліровка» та «накладні нігті» новітнього міського дизайну.

Центр Помпіду та Ейфелеву вежу теж до судоми не сприймали сучасники. Дивись-но, може, за сотню років помилуватися «Галею на палі», спецпризначенцем Михаїлом над Лядськими воротями та «братками» Кия під водограєм товпитиметься весь європський люд. І заздри тиме. І фотографуватиметься на тлі.

— Хочеш анекдота з життя? — обернулася Крутая. — Приїздить ото бабця до внука в Київ.

Веде він її на Майдан. Вона вклоняється Галі на палі й хреститься. «Тю на вас, бабо!» — «А хіба — не Архангел Михаїл?» — «Архангел з другого боку, оно над ворітьми». Бабця роздивляється й заперечує. «Ні, каже, дитино, цього я в телевізорі бачила. Бетмен називається».

Крутая засміялася.

— Добре, Тетяно, що нарешті обома ногами влазиш у мій човен. А то сміх і гріх спостерігати за твоїм балансуванням. Між піонерським сумлінням і нормальним життям.

— Ми різні люди…

— Облиш, подруго! Хіба кільком сотням нагодованих та взутих дітей є діло до того, хто я, звідки маю гроші? Чи отому старечому мотлоху в богадільні, нікому, крім мене, не потрібному? Я їх праскою припалювала, аби віншували мене?

Не дивись, що на вході, дивись, що на виході.

Відмиті у сльозах сирітської вдячності найбрудніші гроші освячуються. Облудне, для лохів: не вбий, не вкради, не щитай чужих грошей, не читай чужих листів… Я ніколи не второпувала, чому не можна їх читати? Це ж найсмачніше.

Людинка перед тобою гола голісінька. Куди хочеш, туди й впотребляй… Хочеш — у те, або — у те, чи може — в МАГАТЕ… В ізвращонной формє. До речі, це как, в ізвращонной? Не знаєш?

Шкода. Я б спробувала…

«Найсмішніше, що Лідка правду ріже. Вона рятує від принизливої бідності, хвороб, ба й смерті купу людей. Дітей. Дає роботу вчителям і обслузі. Стане доладним мером. Енергійна, завзята, хазяйновита. З таких віталістичних жінок господарники й політики виходять — перша кляса. Її не одуриш, не зіб’єш з пантелику. На всіх манівцях вона знає геть усі секретні стежки.

Слово тримає. Довкола неї все кипить вирує…

Не можна читати чужі листи. А чому? Я відповіді не знаю. Не можна — й по всьому. Лідка відповідає на такі запитання… Бо ставить їх. Моє життя прожите в шорах… Вона обскубує хлібину, зрізаючи з неї по колу хрусткого окрайця. Бо їй смакує. А я припнута до «не можна»… Як коза до кілка. Хтось колись окреслив коло, розставив лякливі табу, раз і до скону визначив іншим напрямок руху. А забіг виграють якраз ті, хто погано вчився й отих табу на п’ятірку не визубрив.

Якби людство не читало чужих листів — сиділо б у печерах. То боротися треба з Лідкою, чи допомагати їй? Хіба вона — не на вістрі цивілізації? Вона — не з гірших. Свої неправедні дібра на Кариби з Мальдивами та кав’яри з трепангами не тринькає. А хіба й справді — бувають праведні дібра?

— Приїхали.

Ворота чепурного будиночка при вже знайомій вулиці Газгольдерній самі прочинилися й зачинилися за автом. Навстріч поспішала мовчазна, в темній сукні з білим комірцем Грипа Бевзь.

Підперезана гаптованим білим фартухом. Покоївка з фільму про багатих закордонців. Із-за її спини вихопився малюк і, зашпортуючись, побіг до авта.

— Мамо! Мамо!

Кулик вилізла першою. Малюк тицьнувся головою їй у коліна, підвів зарюмсаний писок.

— Мамо!

Схопила на руки.

— Воссоєдінєніє сімні, — прокоментувала Лілія Крутая. — Вас треба на поштівку знімати, тіпа «мама, мілая мама, як тєбя я люблю».

Кулик обернулася, не випускаючи малого з рук.

— Можеш забирати свого спиногриза. Воно мені більше не треба. Ми з тобою тепер і так команда. Правильно я зрозуміла?

Кулик відчувала зараз тільки рідне маленьке тільце.

— Треба швидше оформити усиновлення, — Крутая прошкувала до будинку, Кулик з Ігорком — за нею. — Є людинка, допоможе без зайвого клопоту. Прізвище даси своє, по-батькові я його й так Ігоровичем записала. Радій, насолоджуйся. Я трьох народила, а так і не в’їхала, що ви всі в цьому знаходите. Шмарклі слина, цілий геморой — чим годувати, в що одягати, як вивчити… А воно сидить на шиї, ніжки звісило, ще й погейкує. Як на мене, материнство батьківство потрібно людині, як голові дупна кишка. Я кажу про вільну людину. З великої ле.

Малий забрикав, хтів побігати, Кулик знехочу відпустила сина. Ігорок пірнув у кімнату, зник за дверима.

— Уф-ф, ухоркалася… — Крутая впала в широке, під неї зроблене крісло. — Грипо, Грипо!

— Перевіряю вулицю, — відказала Грипа.

— Дай нам чогось попити. Не випити, а попити… Тут я гортала цікавий журнальчик… «Політик хол» називається. Чого всміхаєшся? Я, між іншим, кандидат філософських наук. Не знала? Я скромна, не афішуюсь. Перед сном картинки люблю. Мені як реальному політику треба літературу переглядати. Журналістка пише про жінок убивць. Так і називається — «Женщіна, которая убйот». Ге, круто? Ти ба, жінки вбивці стали прайм темою.

Авторка закидає письменникам, що вони не описують, про що думає під час убійництва така жінка, не розкривають її багатий внутрішній світ.

Я й собі замислилася — про що ж таке вони думають… А ні про що. Людина з великої літери «ле» не буде перейматися фіглями-міглями. Про що думає стріла на тятиві? Про яблучко в мішені, он про що. Мізерним людцям маряться різні там «чювства». Бо рухаються магістраллю зі швидкістю п’яного равлика, створюють тромби, гальмують загальне поривання до щасливого майбутнього. Не чювствувати треба, а діло робити.