Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так собі, — я не збираюся вступати з ним у діалог.
Три нехитрих запитання, а четверте зовсім несподіване.
— Як ти думаєш, люди про тебе говорять? — питає він серйозним тоном.
Я пожвавлююсь і кажу:
— Аякже! Коли я приїжджаю додому, мама завжди каже, що розповідає про мене подругам.
Але він не слухає, а пише щось у моїй медичній картці.
А потім знову серйозним тоном:
— А тобі не здається часом, що люди дивляться на тебе?
Я вже зібрався сказати «ні», як він каже:
— Наприклад, тобі не здається, що хтось із хлопців, які чекають на лавці, дивляться на тебе зараз?
Чекаючи на прийом, я помітив, що в черзі до трьох психіатрів сидять зо дванадцять хлопців, їм немає більше на що дивитися, тож я поділив дванадцять на три, вийшло по чотири на кожного, але я обережний і кажу:
— Так, можливо двоє зараз дивляться на нас.
Він каже:
— Ну, повернись і подивись.
Сам навіть не став дивитися!
Я повернувся — звісно, двоє хлопців на нас дивляться. Я показую на них і кажу:
— Так. Ось цей хлопець і той хлопець дивляться на нас.
Звісно, коли я повернувся і почав показувати, інші хлопці теж на нас витріщилися, тож я кажу:
— А тепер отой і тих два. Тепер усі на нас дивляться.
Він навіть голови не підвів від моїх паперів. А потім каже:
— А буває так, що ти чуєш голоси в голові?
— Дуже рідко, — кажу і збираюся розповісти про два випадки, коли таке було, а він питає:
— Говориш сам із собою?
— Так, іноді, коли голюся або думаю. Буває часом.
Він іще щось записує.
— Я бачу, у тебе померла дружина — і з нею ти говориш?
Це питання мене вже дістало, але я стримався і кажу:
— Іноді. Коли я піднімаюся на гору, я думаю про неї.
Записує далі. А потім питає:
— Хто-небудь із твоєї родини бував у психіатричних закладах?
— Так, моя тітка в притулку для божевільних.
— Чому ти називаєш це притулком для божевільних? — питає він ображеним тоном. — Чому б не називати це психіатричною лікарнею?
— Я думав, це одне і те саме.
— А що таке, по-твоєму, божевілля? — питає він сердито.
— Це дивна специфічна хвороба людських істот, — чесно відповідаю.
— Не дивніша і не специфічніша, ніж апендицит, — парирує він.
— Не думаю. Ми добре розуміємо причини й перебіг апендициту, а божевілля — набагато складніше й загадковіше явище.
Не буду описувати всю нашу дискусію; суть у тому, що я розумів божевілля в психологічному ключі, а він — у соціальному.
Хоч я й не відчував приязні до психіатрів, але доти відповідав чесно про все, що мене питають. Але коли він попросив витягнути вперед руки, я не зміг втриматися від фокуса, про який мені розповів хлопець на «кровососному конвеєрі». Я подумав, що навряд чи колись випаде шанс виконати цей трюк, а раз мене наполовину списали, то можна спробувати. Я простягнув руки — одну долоню вгору, а другу вниз.
Психіатр нічого не помічає і каже:
— Переверни.
Перевернув — одна долоня дивиться вниз, а друга вгору. Психіатр однаково нічого не помічає, бо уважно дивиться на одну руку — чи не дрижить вона. Так що фокус не вийшов.
У кінці він знову стає приязним, пожвавлюється і питає:
— Я бачу, у тебе докторський ступінь, Дік. Де ти вчився?
— МТІ і Принстон. А де ви вчилися?
— Єйль і Лондон. А що ти вивчав, Дік?
— Фізику, а що ви вивчали?
— Медицину.
— І це у вас називається медицина?
— Ну, так. А що це, по-твоєму? Усе, іди посидь там, почекай кілька хвилин.
Я знову сів на лавку, а хлопець у черзі присувається до мене і каже:
— Ого! Вони маринували тебе двадцять п’ять хвилин! Інші за п’ять проскакують.
— Ага.
— Слухай, — каже він, — хочеш знати, як обдурити психіатра? Треба гризти нігті отак.
— Чому ж ти тоді не гризеш?
— О! — відповідає він. — Бо я хочу піти в армію.
— Хочеш обдурити психіатра? Просто скажи йому про це!
Скоро мене покликали за інший стіл до іншого психіатра. Перший був молодий, ще зелений; зовсім інше діло другий — сивий, поважний чоловік, очевидно, старший психіатр. Я здогадувався, що зараз справа піде по-іншому, але в позу приязні ставати не збирався.
Новий лікар глянув у мої папери, усміхнувся на всі зуби й каже:
— Привіт, Дік. Я бачу, ви працювали в Лос-Аламосі під час війни.
— Так.
— Там раніше була школа для хлопчиків, так?
— Саме так.
— І багато корпусів у тій школі?
— Ні, всього кілька.
Та сама метода — три простих запитання, а потім щось несподіване:
— Ви сказали, що чуєте голоси в голові. Опишіть їх, будь ласка.
— Це буває дуже рідко, після того, як я зверну увагу на людину з іноземним акцентом. Потім, коли я засинаю, я можу чути її голос дуже чітко. Уперше це трапилося, коли я вчився в МТІ. Я чув, як старий професор Бальярта каже «електричний поле».
Удруге в Чикаго під час війни, коли професор Телер пояснював мені принцип дії бомби. Мене цікавлять різні явища, тож я здивувався, що можу чути голоси з акцентом настільки чітко, хоч навіть не можу їх зімітувати… Хіба не з усіма людьми час від часу трапляється щось подібне?
Психіатр підніс руку до обличчя, і я крізь пальці побачив, що він усміхається (на питання він не відповів).
Потім лікар перейшов до іншого:
— Ви сказали, що розмовляєте з покійною дружиною. Що ви їй кажете?
Я розсердився — це не його собаче діло:
— Кажу, що люблю її, якщо вам так цікаво!
Ми обмінялися ще кількома різкими репліками, і він питає:
— Ви вірите в наднормальні явища?
— Я не знаю, що таке «наднормальні явища», — відповідаю.
— Як, ви, доктор фізичних наук, і не знаєте, що таке наднормальні явища?
— Саме так.
— Це те, у що вірив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман», після закриття браузера.