Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Я нічого не відповіла. Серце в грудях у мене билося дужче, коли я думала про цю поїздку, таку несподівану й незвичайну. Я навіть не наважувалася глянути на Яна, котрий не промовив досі жодного слова, дарма що я мала от-от вирушити з ним цього холодного зимового світанку в дорогу…

— Та ти не хвилюйся, Фан, — сказав Гійом. — Бове — це ж зовсім близько. Та й Ян буде весь час поряд з тобою. А з ним тобі нічого боятися.

Він не знати навіщо пересунув з місця на місце рубанок на своєму верстаті. Потім, стоячи до нас спиною, вдавано-недбало кинув:

— Усе буде гаразд, я певен!.. А коли щось і не так… Та ні, я вірю, — все буде як слід!

Ми наближалися до шосейної дороги. Позад нас, трохи праворуч, лишився Фовемберг, Капітан, Інгвільд і Гійом, який у цю мить, певно, вже працював у своїй майстерні і з тривогою й любов'ю линув думкою за нами.

«…Ти ніколи не думай, ніби я поїхав з Інгвільд просто тому, що це дає мені втіху!» Здається, так він сказав тоді? Ці давні Янові слова раз у раз зринали в моїй пам'яті. Я нічого не розуміла. Чому ж він вибрав зараз не Інгвільд, а мене? Хіба не краще було йому поїхати до Бове з Інгвільд? А тим часом у цю ранню зимову годину поруч із ним простувала безлюдною дорогою саме я. Ні, я таки не розуміла, чому він вибрав мене.

Ми були з ним самі на дорозі. Ані візок крамаря-городника, що везе на базар свою городину, ані молочар з бідонами, ні самотній трактор, ані автомашина не зустрілися нам досі. Ми все ближче підходили до села Юкеем. Здалеку вже видно було його церкву.

— На автостраді спробуємо спинити якусь машину… Нам ще довго йти? — раптом спитав Ян.

Справді, я знала ці місця краще за нього. Він ще жодного разу не бував тут, хоч і розвозив борошно.

— Півкілометра, а може, трохи більше, — відповіла я. — Шосе починається якраз при виїзді з села.

— Ти не стомилася? Не зголодніла? — спитав він. — У мене в рюкзаку є бутерброди й шоколад.

Я всміхнулася. Було приємно, що він отак веде мене, не знати куди, і вирішує все за мене. Це так рідко зо мною траплялося.

Ми увійшли в Юкеем. Це було навіть не село, а чимале містечко. Його високі будинки, згромаджені навколо майдану, здавалося, були збудовані міцно, добротно, на віки. По той бік, вдалині, губилися в плетиві вуличок, що перетинали містечко, тісно тулячись один до одного, низенькі білі будиночки з черепичними й солом'яними покрівлями, облямовані внизу чорними смугами, нерівними, хвилястими, неначе проведеними чиєюсь не вельми вправною рукою. Церква ніби гуртувала навколо себе все: і чепурні будинки багатіїв у центрі, і хатини знедолених бідаків, які безладно тулилися на околицях.

Ми саме проходили перед церквою.

— Зайдемо на хвилинку? — запропонував Ян. — Ти зможеш там трохи посидіти й відпочити.

Біля крайньої лави, зробленої з потемнілого від часу дуба, я тихо опустилася навколішки. Ян стояв біля мене. Кюре саме кінчав правити ранкову службу. Я мовчала. Якось особливо гостро відчувала ці дивні хвилини своєї запальної юності. Подумки силкувалася молитися. Глянула на Яна. Це вперше, відколи ми були з ним знайомі, я бачила його в церкві: він був поважний і зосереджений, але почував себе невимушено, без будь-якої ніяковості передо мною. Простий і щирий, як дитина.

Нова хвиля захоплення цим гордим хлопцем враз піднялася в моїй душі, і раптовий порив ніжності затопив усе моє єство, аж сльози навернулися на очі. А він, певно, й гадки не мав, що зворушив мене в цю мить до глибини серця. І, мабуть, так і не дізнається ніколи, як я любила його в ту хвилину. Хіба що я сама колись розкажу йому про це, хтозна…

Та ось ми вийшли з церкви й знову рушили вперед. Село зосталося позаду. Перед нами розкинулось сільське кладовище. Ми посідали на кам'яну огорожу, що тяглася вздовж кладовища, Ян вийняв хліб і шоколад, і ми почали їсти, читаючи водночас імена небіжчиків на занедбаних могилах. Старомодні імена, що давно вже вийшли з ужитку, — над секретом їхніх чарів я задумувалася ще з раннього дитинства: Вікторіна, Олександр, Цезар, Анжеліка! Носії цих гарних імен давно заснули вічним сном поряд з цим ось маркізом Арнольдом де Юкеем, який воював під Азінкуром. їхні імена — то останній пагінець життя, котрий чіпляється за старий мармур, як билинки трави чіпляються за мертве каміння…

У моєму мозку снувалися спогади про події останнього часу, усі так чи інакше пов'язані з появою серед нас Яна, який збаламутив і розтривожив усе наше життя, всю мою юність…

Нарешті, ми дійшли до шосе. То була автострада Кале — Париж.

Повз нас раз у раз проїздили автомашини. Ми подавали знак «автостопом», але жодна не спинилася.

— Бачиш, — сказав Ян, — вони, певно, мають нас за «чорноблузників» — таких собі підозрілих вуличних волоцюг, що потайки втекли з дому й подалися в мандри після якогось не вельми гарного вчинку.

Нарешті якийсь «тягач» темно-сірого кольору спинився перед нами. Водій відчинив дверцята. Він був сам у кабіні.

— Вам куди?

— У Бове.

— Сідайте. Я їду до Абевілля.

Ян примостився спереду. Я — позаду. Він передав мені рюкзак.

Шофер, певно, добре знав дорогу, бо мчав дуже швидко. Він нічого не говорив. Та на губах його грала ледь помітна лукава посмішка, і від цього я сиділа ні в сих ні в тих у куточку, ніби прирісши до місця. Час від часу водій позирав на мене у дзеркальце. Очевидно, вся ця пригода страшенно тішила його. Якби хоч вигляд у нього був зневажливий чи суворий. Та ні! У нього, напевно, могли бути діти нашого віку.