Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

ніжне ім'я, що його доти мав право вживати тільки Гійом…

Розділ сьомий
В ЦЮ НЕПОВТОРНУ МИТЬ СВОГО ЖИТТЯ,
ТАКУ ТЯЖКУ Й СКОРОМИНУЩУ…

Ми йшли дорогою поруч із Яном. Час від часу я боязко підводила на нього погляд — який він високий проти мене! Сьогодні, коли Ян трохи налякав мене, я так палко жадала угледіти хоч іскорку приязні в його очах, почути бодай одне слово з його уст, щось звичне й буденне, приміром: «Стає вже достобіса зимно!» або: «Скоро вийдемо на автостраду!»

Але Ян мовчав…

Так само мовчки, похмуро, йшла поруч я, похнюпивши голову, мов дитина, що ненароком накоїла шкоди й почуває свою провину. Я не знала, куди ми йдемо, проте не сумнівалася, що підходимо до фінішу тієї пригоди, в яку, проти моєї волі, втягнув мене Ян. І — дивна річ — я чомусь була певна: все, що мало от-от статися, принесе мені згодом винагороду за неминуче страждання, допоможе віднайти втрачену ясність і душевну рівновагу.

Буки, посаджені на узбіччі дороги, стояли голі, безлисті, схожі на висохлих старезних дідів, і в передранішньому тумані їхні сірі стовбури ледь можна було розрізнити на тлі ланів обабіч довгої стрічки дороги, якою ми йшли. Наші кроки чітко звучали серед мовчазних полів, і луна та розлягалася далеко-далеко. Тільки ці звуки й порушували тишу, що панувала навкруги.

Зненацька якийсь камінець покотився нам з-під ніг. Це Ян оступився ненароком, підбиті цвяхами черевики зарипіли по гравію. Ось він нахилився й почав зашнуровувати черевик. Я спинилася, озирнулась навколо. Ген-ген унизу, ледь видна у густому тумані, бовваніла дзвіниця…

— А ти й справді не дуже балакуча, не така, як інші дівчиська, — усміхаючись, зауважив Ян, усе ще пораючись коло черевика. — Ти навіть не питаєш, куди я тебе веду.

Я відповіла, зітхнувши:

— Гійом казав, що ми поїдемо в Бове, до твоєї названої матері. Але… я не знаю — чого.

— Щоб відшукати один неоціненний скарб, донько корсара, коли хочеш знати… Ну, чи подобається тобі така авантюра?

«Авантюра» так подобалася мені, що я тільки й могла пробурмотіти одне це слово. Я все ще не відривала погляду від тої далекої дзвіниці. Вона чомусь нестримно вабила мене. Я думала про тих середньовічних прочан, невтомних мандрівників, що терпіли і холод, і злидні, а проте уперто брели й брели вперед, несучи нерозхлюпану радість у серці, щоб поклонитися якомусь соборові чи жменьці «святої» землі. Мені захотілося випростатись. Верхівка дзвіниці ніби робила мені знак, аби я підвела понурену голову. Хіба ж не була я внучкою капітана Ле Марруа, донькою і нащадком відважних моряків? Голос крові, смак до пригод владно озвався в моєму серці, і я відчула нараз приємний трепет, — такий дрож охоплює молодого юнгу, котрий готується вирушити в свою першу далеку подорож. Поруч з Яном, високим, надійним, серйозним хлопцем, і я почувала себе такою ж сильною, дужою, упевненою, і мені було приємно думати, що я беру участь у не знати якій ризикованій і зухвалій пригоді. Колишня Фанні, єдина дівчина, котру любив Гійом, горда і чиста, безтурботно махнула рукою і відкинула геть усю ускладненість і заплутаність почуттів, що пойняли її в ці останні години.

Для мене існувала тоді тільки оця дорога, якою ми швидко простували удвох із Яном, ця радість невідомості, крижане повітря, від якого розчервонілися й палали мої щоки.

Я була щаслива в ту мить, бо дзвіниця гордо націленої в небо церкви ніби кивала мені по-дружньому, і Ян, мій друг і супутник, усміхався мені так лагідно.

…Того ранку — це було, певно, десь о шостій годині — Гійом розбудив мене, перервавши солодкий передранковий сон. Сказав, щоб я вставала й тихенько одягалася, аби мене ні в якому разі не почули ні Інгвільд, ні Капітан.

Через десять хвилин я була вже в Гійомовій майстерні. На превеликий подив, застала там Яна. З того понеділка, коли він увечері привіз мене додому на своїй машині, минуло добрих десять днів, і за цей час Ян ні разу не переступив порога Сонячних Дзиґарів. І ось тепер він стояв передо мною в цю ранню годину, коли тьмяний світанок ще й не розгорявся за шибками вікон, з легким рюкзаком на спині, одягнений так, неначе зібрався в далеку дорогу…

— Яне… — пробурмотіла я. — Ти покидаєш нас? Ти їдеш?

— Так, але з тобою, — відповів за нього Гійом. — З тобою, Фанні.

Я оніміла з несподіванки, горло перехопило від радості й страху.

— Я беру все на себе, — додав Гійом.

Він сягнув у горнятко з тютюном, набив люльку.

— Напрям — Бове, — коротко пояснив брат. — Ви дістанетесь туди десь пополудні. Переночуєте в домі пані Оффланж, а завтра повернетеся.

І повівши головою в напрямку Яна, котрий стояв, притулившись спиною до піаніно, промовив:

— Ось хто автор цього плану!

Ян не озвався на те ні словом, і я з острахом подумала, чи не відбулася тут щойно, до мого приходу, гостра розмова між обома хлопцями.

Та ось Гійом підійшов до мене.

— У домі своєї названої матері, в Бове, Ян сподівається знайти, нарешті, відповідь на всі питання, що невідступно переслідують його. Він спитав мене, чи не міг би хтось із нас двох супроводити його в цій подорожі, дуже для нього важливій. Ми все тут обміркували. Я гадаю, Фан, буде краще, коли поїдеш ти. У дівчат завжди дужче розвинена інтуїція.

Я зазирнула Гійомові в очі. Він витримав мій погляд, навіть не кліпнувши. Нічого не вдієш! Якщо Ян зробив свій вибір і віддав перевагу мені — тим краще!

— Я попереджу в колежі,— додав мій брат. — А втім, сьогодні четвер, у тебе вільний день, а в суботу вранці ти зможеш уже повернутися