Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Ну, то як? — раптом спитав він. — Що ж ви збираєтесь робити в Бове?

І тут Ян просто вразив мене. Я ніколи не подумала б, що він такий дотепний вигадник.

— А ми їдемо на хрестини до нашого племінничка, — сьогодні по обіді маємо конче бути на місці. Наша рідня не хоче запрошувати ніяких поважних персон, така вже в нас традиція в сім'ї. Ого, нам не вперше хрестити небожат, їх у нас досить, — і полічити важко! Цей уже сімнадцятий, щоб ви знали. Але моя сестра і я залюбки погодилися поїхати. Ну, а до того ж іще й четвер!

Йому пощастило, що це справді було в четвер. І що в мене волосся не було чорне, як смола.

— Ах! Он воно що! — дуже серйозно озвався шофер, але та сама лукава посмішка не зникала з куточків його губів. — Правда, частіше буває, що в куми вибирають двоюрідних брата й сестру. А рідна сестра — це ще краще, правда ж?

Я збентежено розглядала навколишні краєвиди, побоюючись, щоб очі мої не схрестилися часом у дзеркальці з поглядом шофера. А той мовчав. Я сиділа за ним. Це був високий, трохи згорблений чоловік. Обіч нього Ян — з чистим профілем, по-юнацькому худорлявий — видавався ще стрункішим. Та згодом, коли постаріє, він, певно, теж зігнеться, як оцей чоловік, думала я. Можливо, у нього є син, схожий на Яна…

Ми під'їжджали до Абевілля.

Нараз я знову почула лагідний голос шофера:

— Мої старшенькі, певно, мають стільки ж років, як ви. Мені б дуже не хотілося побачити колись їх отак, як вас, на дорозі. Навіть на честь маленького племінничка!

Ян нахмурився. Я відчула, що насувається гроза. Він розлютився: як це так, його вважають за непевного типа, якому не можна довіряти. Ах! Коли б цей чоловік знав! Але він, здавалося, догадувався про все. Спинив машину біля в'їзду в село. На губах його грала добра усмішка. Він подав нам на прощання руку.

— Ідіть! І не накойте дурниць, діти!.. Бажаю вам щасливого закінчення подорожі!

Машини проїздили повз нас не спиняючись… Ще кілька кілометрів пішки…

Ми трохи відпочили й підкріпилися в малесенькій корчмі за три кілометри на південь від Абевілля.

Потім нас підвезла ще одна легкова машина кольору кави з молоком. На цей раз ми не почували себе так ніяково: не в усіх же стрічних людей можуть бути така лукаво-всерозуміюча посмішка і діти нашого віку. Шофер, який нас підвозив, ні про що не розпитував. Я знала: як тільки ми вийдемо з машини, одразу забудемо про нього. Через півгодини я побачила табличку з написом: «Бове, 3 км.» Майже всі автомашини, що попадалися назустріч чи обганяли нас, мали той самий номер департаменту Уази: 60.

— Будь ласка, висадіть нас тут, — раптом попросив Ян.

І ось ми знову на шосе. Я мерзлякувато підняла комір пальта, сховала руки в кишені, бо в кабіні було надто жарко.

Була вже майже четверта година пополудні. Надходив вечір: у січні рано сутеніє.

— Далі доведеться йти пішки, — пояснив Ян.—

Пробач, Фанні, але я не хотів вилізати з машини в центрі міста: там мене, напевно, вже через десять кроків упізнав би хтось із знайомих.

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Ну, звісно! П'ятнадцять років прожити в одному місті, це ж щось та значить! Більшість людей, з котрими я будь-коли зустрічався тут, напевно, знають, що я виїхав з Бове, і якщо я знову з'явлюся, особливо з молодою дівчиною… Ні, краще підемо по мало освітлених бічних вулицях.

— Це через твою матір! Ти хотів би застати її зненацька?

Видно, якась нотка в моєму голосі зрадила моє раптове розчарування, коли не тривогу. Ян зніяковів і спинився.

— Зрештою, Фанні, ти ж не ждеш королівського прийому в яскраво освітленому салоні з квітами!

Я знизала плечима. Звичайно, ні. Але як можна потай, крадькома, наче якісь злодії, пробиратися до незнайомої домівки? Серце моє стислося від якогось неприємного передчуття. Я ж була тільки малим п'ятнадцятирічним дівчиськом, яке звикло щовечора вчасно вертатися додому. А цей день справді був неспокійний і стомливий.

Сутеніло. Ставало холодно. Горбаста дорога, геть покреслена довгими чорнуватими коліями та слідами, тулилася ближче й ближче до низеньких самотніх будиночків, у сірих зимових сутінках вони здавалися мені похмурими й сумними. Там, попереду, було Бове, місто, в яке я тепер уже зовсім не бажала потрапити. Воно якось навіть лякало мене. Коли я здалеку дивилася на його похмурі покрівлі й мури, мені ввижалися якісь потворні чудовиська, вкриті густою лускою. А ген удалині, понад будівлями, здіймаючись високо в небо, бовваніли такі ж похмурі шпилі собору…

Ми все йшли і йшли; я намуляла собі ногу, але не сміла признатися в цьому Янові, щоб не дратувати його. Будинок, до якого ми так поспішали, був десь на другому кінці Бове.

Вулиці, вулиці, вулиці… І поруч мовчазний Ян, котрий старанно обходить освітлені вуличними ліхтарями місця й раз у раз нервово роздивляється довкола. Безглузді й бентежні думки снувалися мені в голові… Чи ми пообідаємо колись? І де я спатиму вночі?..

Ця пригода здавалася мені тепер зовсім не такою принадною, як напочатку, в холодній ясності світанку, коли думка про неї примушувала дужче битися серце. Я думала про той «скарб», що про нього казав мені Ян, і нараз усе це видалося таким незначним, дріб'язковим… Яке щастя, — думала я, — просто сидіти біля розпаленого каміна, чути знайомий шурхіт Гійомового рубанка чи Капітанів голос: «Фанні, я знову десь подів свої окуляри. І коли вже ти пришиєш до них велику червону стьожку!..»

І мені так захотілося, щоб двері Сонячних Дзиґарів швидше знову відчинилися переді мною.

Та це були інші мури, інші двері, що от-от зачиняться за мною. Двері незнайомого дому, які