Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

ж само не росте, — ніби аж образилась мати. — Це ж з городом треба возитися. І копать, і садить, і полоть — по самі вуха у землю залізти. Не з нашими радикулітами.

— А вода? Ти ж знаєш, яка у Маньківці вода. Джерельна! Вип’єш — і всі болячки проходять. Не те, що наша хлорована, з крана.

— Еге ж. А де колодязь? Аж на Федоньчиному кутку. Попоносиш відром — не раз Київ згадаєш. Тут повернув кран — і набирай скільки хочеш. І теплої, і холодної.

— Ну, а молоко? Де ти таке молоко знайдеш, як у нас з-під корови? Сама ж казала...

— Василю! Не сміши! Ти що, корову збираєшся завести? Може, ще й пару кабанчиків? І запхаєш мене, як бабу Гапку, у гній, у хазяйство?

Женя слухала батьків і в глибині душі посміхалася. Вона знала, чого її «старенькі» розбурчались. Згадають село, молоді свої роки. Зітхнуть, а тоді назад, у Київ.

Ну от, батько витер піт долонею й розгублено заморгав на матір:

— Галю, я щось не зрозумію тебе. Ти сама говорила: Маньківка, аби хоч на тиждень у село. А зараз... Може, сільської роботи злякалась?

— Не злякалась! Міг би давно упевнитись: ніякої роботи, я не боюсь! — Мати, видно, образилась, бо на щоках проступила холоднувата блідість. — Тільки й зриватися назад не хочу. Скільки стягувались, щоб меблі купити, холодильник, телевізор. Скільки квартиру чекали — тепер є своя, ізольована. Люди приходять і кажуть: гарно у вас, не квартира, а просто музей. І все це покинути? І знов починати на голому місці? А потім — село... Я за Женю боюсь. Тут усе на місці — школа, басейн, лікарня. Знаєш, як вона горлом хворіла? Тільки температура — лікаря одразу виклиаемо, й душа спокійна. А там?

— Люди ж якось живуть! — вже безнадійно впирався батько. — І не хворіють, і здорові ходять.

Мати ніби й не чула його, вела своє:

— А в школу дітям ходити — півтора кілометра! Уявляєш! Під дощем, по снігу, по весняній воді!

Оце про школу, здається, остаточно добило Цибулька. Він і забув, що сам не раз хвалився: не те що півтора кілометра, а цілих п’ять бігав у сусіднє село, в семирічку, і та дорога для маньківських дітлахів була як свято — повна галасу й сміху. А тепер його чогось злякали оті півтора кілометра. Він аж почервонів, розкритикований жінкою, і краплі поту ще густіше виступили на лобі. Спантеличено хмикнув і розвів руками:

— Та воно так, Галочко! Як згадаєш, скільки там клопотів: дров дістань, хату протопи, сіна накоси. Тут вискочив у магазин — і все готове.

Для Жені це був веселий спектакль. Вона ловила кожне слово, потай усміхалася, знала, що скаже батько і що відповість на те мати. Та ось не витримала — чмихнула вголос:

— О! Ви вже назад! Ви як ті раки! Хвалили-хвалили. свою Маньківку, а тепер уже лаєте.

— Не лаємо! — строго зиркнула мати. — І взагалі недобре встрявати у розмову старших!

Вона різкувато обірвала дочку, проте, мабуть, і сама відчула, що погарячкувала і що коли їхню суперечку послухати збоку, то таки, очевидно, можна розсміятися.

Всім трьом стало ніяково. Замовкли. І мати заходилася прибирати посуд. А батько витер окуляри, прилаштував їх на носа і, набравши поважно-філософського вигляду, узагальнив:

— М-да... Женя, звичайно, має слушність. Якщо чесно признатися, то ми живемо роздвоєно: всіма клопотами своїми в місті, а спогадами, дитинством своїм в селі. Більше того, ми зависли, Галочко, як парашутист на дереві. І від села відірвалися, і до міста як слід не пристали. На місто бурчимо, а в село повертатись боїмося: не той комфорт, та й робота в землі нас відлякує. А от Женя — вона не знає роздвоєності. Бач, уся тут, думками й тілом у місті, і відчуває себе у міському потоці, як риба у воді. Правду я кажу, Євгеніє?

Дочка звела на батька свої глибокі, темно-каштанові очі і, вдячна за те, що він розуміє її, кивнула головою: так, правильно! Їй добре тут! Вона просто щаслива, що народилася в Києві: і Лук’янівка, і засипані жовтим листям парки, і Дніпро, і музей історичний, де вона виліпила з батьком виноградинку, — скільки їй усього треба передивитися, довідатись, відкрити! Мабуть, не хватить для цього й життя. А потім — не тільки надивитися. Щось і самій зробити, щось таке, як робить батько, цікаве й пам’ятне — для себе і для людей.

Женю відправили спати (десята година!), а вона крутилася в ліжку, не могла заснути — все ще була під враженням вечірньої розмови. І скоро нові, доросліші думки почали снуватися в голові. «Звичайно, — у напівсні міркувала Цибулько, — і в Маньківці є багато хорошого. Степ, чиста річечка, луг над водою — бігай де хочеш. От якби київський асфальт та переселити в Маньківку, щоб після дощів машини не плавали там у болоті, а маньківську річку з осокою та переселити до нас на Лук’янівку... щоб те й друге об’єднати... і щоб не село було, і не місто, а гібрид — місто-село: хочеш — їдь собі тролейбусом, а хочеш — босий біжи через луг у школу...»

З думками, що вона скоро виросте і збудує якесь зовсім нове місто, гібридне, Женя й заснула.

СВЯТО МІСЯЧНОЇ НОЧІ

По всьому відчувалося: скоро Новий рік. Хоч до свята й було ще добрих два тижні, на балконах уже зеленіли ялинки, а в місті пахло цукерками й «Київськими» тортами, які розкуповувалися нарозхват. На вулицях панував особливий настрій — діловий, гарячковий, азартно-купівельний. Люди метушилися, бігали по магазинах і святкових базарах, запасалися продуктами, питвом, іграшками для ялинок, а любителі черг з ранку до вечора вистоювали за дефіцитними товарами. І несли додому пакунки, заклопотано вітаючи одне одного з передсвятом.