Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

Ще довго вони вихваляють свою Маньківку, де народилися, де разом бігали до школи й закінчували десять класів, і де на випускному вечорі, під колгоспним клубом, нарешті призналися, що люблять одне одного, і де таємно вирішили — тікати у Київ. У незбагненно-велике, метушливе місто, повне вогнів і святкового руху, там серед люду пробивати собі дорогу: вона — на курси друкарок, а він — у технікум прикладного мистецтва...

— Ну що, стара? — вже іншим тоном, делікатно-обережним, каже Василь Кіндратович (в такі хвилини він називає дружину старою, і вона не сердиться, бо ще молода й чудово відчуває, як своєю молодістю подобається людям). — Ну що, стара? Може, поміркуємо, зважимо все і той... поїдемо туди, в село?

Женя не розуміє, про яке серйозне «поїдемо» зараз мовиться. Вона підскакує, від радості спалахують у неї вуха-метелики, губи танцюють:

— Поїхали! Поїхали! До баби Паші! В гості!

Вона готова зірватися й летіти хоч зараз, і вже бачить Маньківку в садах і соняхах, і бабу Пашу на воротях, що стоїть пригнувшись, як маленький снопик, і виглядає їх — гостей із столиці. Бачить Женя ставок, де повно пуголовків, річку в осоці, колгоспний баштан і босу команду, що ганяє м’яча на толоці. Там — повна воля дівчині! Скаче вона на підводі, катається на мотоциклі (дядько Петро садовить її на заднє сидіння), їздить у степ на літню ферму, де такі смішні й симпатичні телята. А як знайшла вона з хлопцями крота у березі! А як п’явка присмокталася їй до ноги! А як з Любкою, з отією товстухою, залізли вдвох на скелю, а там дим курився з розщелини, і вони злякалися («Може, розбійники!»), а то, виявляється, хлопці сховалися в печері й розпалили там вогнище. А як ростуть кавунці на городі, як зав’язуються пуп’янки — сама вона бачила!

Словом, розмов, спогадів, охів і ахів повно, коли Женя прилітає від баби додому. Прилітає вона засмагла, як циганча, зуби стають білі-білі від молока й фруктів, чубець вигоряє, ніс облуплений, в очах так і грають живі бешкетливі вогники.

— Моя ти селючко! — сплескує мати в долоні, а з літака сходить до неї якесь засмагле, вихрасте і ніби трохи чуже дівчисько. — Ну, як? Сподобалось тобі в баби? Не сумувала за домом?

Ну, ясно — сподобалось. І питати не треба! А от чи не сумувала вона за домом? Важко сказати... Якщо батькові і в Києві сниться Маньківка, то Жені, навпаки, і в Маньківці снився будинок на Стадіонній, снився двір, кочегарка, дорога до школи, тролейбуси, повні народу. Коротше, снилося їй тільки міське життя і тільки міські пригоди. Хоч і набігається вона за день по селу, а ввечері впаде (без задніх ніг, як каже баба) й прикипить до подушки, та все одно якось непомітно підкрадеться до неї басейн і загойдає її на м’яких хвилях. А то немовби із темного екрана випливуть пісочник, дитячі коляски, підвали, загримить Бенова армія, і вже чіпкі руки хапають, в’яжуть і ведуть її в полон. (Зашкутильгає по хаті сонна баба, покладе їй долоню на чоло й стурбовано скаже: «Спи, дочко, спи. Чого ти кидаєшся?») Часом приходив уві сні професор Гай-Бичковський (і не приходив, а як сом випливав із акваріума) і щось швидко-швидко говорив про ліси, про пущі, казав їй настирливо: вставай, будемо садити тайгу — в дворі, на асфальті, на сходах, на балконі; зелена шапка дерев — ось що врятує землю від пилу й чаду.

Словом, тижнів через два, набігавшись на волі, Женя починала тривожитись, нудьгувати — хотілось їй у Київ, до матері. Звідси, із села, ще рідніші, ще кращі здавались їй і Стадіонна вулиця, і будинок, і двір із вухатим Зайчиком, і темні підвали, де вона спіймала собі (спіймала чи вигадала, яка різниця?) шепелявого Синька.

Поїхати до баби в гості — це добре. Але щоб залишитися там назавжди... Хтозна. Дуже тихо й сонно у баби — аж стомлює, аж пригнічує тебе той спокій. А от повертаєшся в Київ — і б’є в лице тугий, свіжий вихор: все мчить, все летить назустріч — машини, люди, квартали, все несеться азартно й навально, як на спортивних гонках: давай, давай, не затримуй інших! І тебе захоплює цей азарт, ти вливаєшся в загальний потік, ідеш, біжиш, поспішаєш і ловиш себе на думці: секунди тебе підганяють, розклади (ой, не спізнитися б!) підпирають у спину, дрімати ніколи, зупинятись не можна, тільки вперед, щоб не відстати від інших!

Місто — не для сонних людей!

Женя сама відчуває: Київ закрутив їй у душі таку пружину, що з будь-якого тихого місця вона з нудьгою рватиметься сюди, в гущу, в міську товкотнечу, де вирує життя.

...Після того як батько сказав: «А що, стара? Може, поміркуємо та й поїдемо назад у село?» — на кухні раптом запала мовчанка. Всі троє ніби до чогось прислухалися — до музики чи до кроків за стіною. Мати просунула палець у вушко чашки та так і застигла, потупивши очі. Кіндратович уперся плечем у стіну і сидів, поважно суплячись, заглиблений у свої думки, а на його лобі набрякали від чаю великі краплі поту. Женя здивовано глянула на батька й на матір: чого вони враз примовкли?

Погиркала вода у крані й стихла. І батько, щоб порушити мовчанку, злегка відкашлявся й обережно мовив:

— Я серйозно, Галочко. Давай подумаємо. Гроші у нас є. Продамо ще своє манаття, купимо в селі хату та й плюнемо на ці трамваї разом з усіма грипами...

Мати як не чула. Тільки ворухнула куточками губ.

Тоді батько знову:

— Хіба ми роботи в Маньківці не знайдемо? Ти підеш у контору чи сільраду, друкарки скрізь нарозхват. І в мене професія така...

— Та господи! — мляво озвалася мати. — Аби руки, а робота скрізь знайдеться.

— От-от! — зрадів батько. — І не будеш товпитися в чергах, не будеш з базару сумки тягати. Своя городина, свіжа, що схотів — те й вирвав.

— Та воно