Жорж Сіменон - Порт у тумані

така знеможена, що сіла в крісло й непевним рухом потирала собі обличчя.

— Я нічого не розумію, — прошепотіла вона. — Отой капітан, що я його ніколи не бачила… Чи ви й справді думаєте, що…

Мегре уважно прислухався й пішов відчинити двері. Старий служака стояв біля входу до вітальні стривожений, але поштивість заважала йому увійти до кімнати. Він запитально подивився на комісара.

— Пан Гранмезон мертвий. Попередьте лікаря родини. А поки нічого не кажіть службовцям і прислузі.

Він зачинив двері, хотів був дістати з кишені люльку, але схаменувся і знизав плечима.

Дивне почуття поваги й симпатії до цієї жінки полонило його; до жінки, яка вперше, коли він її побачив, справила на нього враження банальної дружини статечного буржуа.

— Так це чоловік позавчора відправив вас до Парижа?

— Так. Я не знала тоді, що Ремон повернувся до Франції. Мій чоловік обмежився тим, що попросив мене забрати сина з колежу Станіслава й побути з ним кілька днів на півдні. Я нічого не розуміла. І все-таки скорилася. А коли приїхала до готелю «Лютеція», чоловік подзвонив мені й сказав, щоб я поверталась додому, не заїжджаючи до колежу.

— А сьогодні вранці вас викликав до телефону Ремон?

— Так, терміновий виклик. Він благав мене привезти йому трохи грошей. Він присягнув, що спокій усіх нас залежить від цього.

— Він ні в чому не звинувачував вашого чоловіка?

— Ні, а там, у тій халупі, він навіть і не згадував про нього, розповідав мені про своїх друзів, моряків, яким він мав дати грошей, щоб вони виїхали за кордон. Він натякав на катастрофу в морі.

Прийшов лікар, друг цієї родини, і з жахом дивився на небіжчика.

— Пан Гранмезон наклав на себе руки! — суворо промовив Мегре. — Тепер вам належить встановити, від якої хвороби він помер. Розумієте? Що ж до мене, то я займуся переговорами з поліцією.

Він пішов попрощатися з пані Гранмезон, яка на мить завагалась, а потім запитала:

— Ви мені так і не сказали, чому ж…

— Ремон колись усе вам розповість… Останнє запитання: шістнадцятого вересня ваш син був в Уїстреамі разом з вашим чоловіком?

— Саме так… Він пробув там до двадцятого…

Мегре вийшов з вітальні, позадкувавши. Важко спустився сходами, пройшов повз усі кабінети, відчуваючи якийсь тягар на плечах і неприємний осад в грудях.

Надворі він вдихнув глибше й постояв певний час простоволосий під дощем, немовби прагнув освіжитись, якось змити з себе жахливий дух цього дому.

Останній погляд на вікна. Останній погляд на будинок навпроти, де пані Гранмезон провела свою юність.

Він зітхнув.

* * *

— Заходьте!

Мегре відчинив двері кімнати, де замкнули Ремона. Він зробив в'язневі знак іти за ним. Мегре першим вийшов на вулицю, потім на дорогу, що веде до порту.

Ремон був здивований, навіть дещо стурбований цим несподіваним звільненням.

— Ви нічого не можете мені повідомити? — роздратовано буркнув Мегре. Настрій йому було остаточно зіпсовано.

— Нічого!

— Ви згодні з тим, щоб вас засудили?

— Я повторю суддям, що нікого не вбивав!

— Проте ви і їм теж не скажете, як воно було насправді?

Ремон похнюпив голову. Вже видно було море. Звідти долинали свистки буксира, який повільно просувався до молу, тягнучи на сталевому тросі шхуну «Сен-Мішель».

У цей момент Мегре пробурмотів собі під ніс, наче це була найприродніша річ у світі:

— Гранмезона вже немає…

— Що? Так ви кажете…

Ремон схопив його за руку й нервово потиснув її.

— Так він…

— Він покінчив з собою вдома, близько години тому.

— Він щось говорив?

— Ні! Ходив по кімнаті щось із чверть години, а потім вистрілив… Оце й усе!

Вони пройшли ще трохи. Вдалині, на набережній біля шлюзу, побачили натовп, що зібрався, аби досхочу розважитися видовищем — рятувальними роботами.

— Отже, тепер ви можете сказати мені правду, Ремоне Гранмезон… Можу вам навіть сказати, що я її вже знаю, в загальних рисах… Так ви хотіли забрати свого сина, чине правда?..

Жодної відповіді.

— Ви спробували вдатися по допомогу до капітана Жоріса, як і до інших… Але доля схотіла…

— Мовчіть! Якби ви все знали…

— Йдіть сюди. Тут менше людей…

Перед ними була стежка, що вела на безлюдний пляж, котрий обхльостували розлючені хвилі.

— Так ви й справді втекли з касою в ті далекі роки?

— Вам про це розповіла Елен?..

Його голос забринів уїдливо.

— Так… Ернест, напевне, розповів їй про все в своєму стилі. Я аж ніяк не хочу вдавати з себе святого… Навпаки!.. Я розважався, як то кажуть… А головне, на той час мене захопила пристрасть до гри… Я вигравав, потім програвав… Якось трапилося, що я взяв певну суму з коштів фірми, а мій кузен помітив це… Я пообіцяв йому, що потроху все відшкодую… Благав його не здіймати галасу… Він висунув лише одну умову… Адже він просто хотів звернутися до суду… Умову, щоб я поїхав за кордон! І щоб ніколи й носа не показував до Франції… Ви ж розумієте — він хотів заволодіти Елен! І він таки свого домігся!..

Ремон скорботно всміхнувся, помовчав якусь хвилину, а потім вів далі:

— Інші їдуть на південь, на схід… А мене потягло на північ, і я влаштувався в Норвегії… З батьківщини не мав жодної звістки… Всі листи, що їх писав Елен, лишалися без відповіді, і аж до вчорашнього дня я не знав, що вона ніколи їх не бачила… Писав також своєму кузенові, але не з більшим успіхом… Не хочу видаватися нещаснішим, ніж