Василь Биков - Журавлиний крик

черги чи, може, залпу і знаючи, що все закінчиться зовсім просто. Смерть дуже проста штука, на війні він переконався в цьому і давно не боявся її. Йому тільки хотілося тепер не пропустити тієї останньої миті, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.

Але пострілів позаду все не було, і він ішов далі. Вітер тугою хвилею штовхав його в груди, куйовдив на голові волосся, і шматок бинта ляскав по щоці. Климченко зірвав його і разом з закривавленим жмутом вати кинув геть. Чіпляючись за стерню, пов’язка полетіла, гнана вітром.

«Ну, стріляйте! Стріляйте ж, сволота!.. Де ж постріли?..»

Пострілів, проте, не було. Тоді він спинився, зачекав, оглянувся. Уподовж усієї траншеї над бруствером стирчали, ворушилися каски, стволи гвинтівок, тонкі цівки автоматів. Очевидно, його зупинка не входила в їхні розрахунки, і кілька голосів загукали:

— Рус, шнель! Дом, дом шнель! — І сміх — хрипкий солдатський регіт.

«Чого ж вони не стріляють? Чому не вбивають? Чого вони ждуть?» Здивування помалу почало переростати в тривогу, яку вже не могла заглушити й безнадійна самота загибелі. Занепокоєний, він відчув, що все не так просто, що цей Чернов — Шварц щось задумав — чи не гірше за саму смерть? Але що? Збуджений і розгублений, він тепер не міг того збагнути. Він тільки відчував небезпеку ззаду, все далі відходив від неї і все піддавав ходу. Він був певен, що з цього лану вони його не випустять. Може, мінне поле? Може, та гармата-торохкало?

І він ішов. Ось уже й вчорашня доріжка з чорнобилем у канавках, побіч розпластане тіло в шинелі — хтось їхній, але Климченко навіть не глянув; неподалік другий — з пошматованим речовим мішком на спині. Та це ж Прошин! Климченко все швидше прямував униз, униз до яру, напружуючись кожним нервом і очікуючи. Але там, на висоті, мовчали. Тільки прориваючись під вітер, його наздоганяли уривки розмови, регіт, і всю істоту лейтенанта переймав незрозумілий сумнів: чому це так? Невже… Невже Чернов цей — наш?

Ця думка остаточно збила його з пантелику.

Нарешті він відійшов настільки, що вбити його з першого пострілу стало вже не так легко. Він знову оглянувся — ні, за ним не бігли, ніякого віроломства позаду не було помітно. І тоді все його єство окрилила надія — жити! Жити! Жити. Климченко рвонувся, що було сили, вітер тугіше штовхнув у груди, але він пригнувся, кинувся вперед, мало не полетівши сторчака, помчав згори вниз ланом — хитаючись, невпевнено, від кволості майже не владаючи тілом. Та все ж його душа підсвідомо, сама по собі, як виправдання, як правди, як звільнення від непевності, чекала ззаду пострілів.

Та пострілів не було. Жоднісінького. Анізвідки. Висота завмерла, причаїлася, принишкла. Тоді його охопив раптовий, не усвідомлений ще у своїй причинності жах — Климченко похитнувся, ослаблі ноги ледве втримали його. Безтямним поглядом лейтенант подивився вниз, де вже так близько був порятунок, і зупинився.

По всьому краю яру, з усіх траншей та окопчиків-ровиків стирчали каски, шапки, настовбурчені коміри автоматників. Він не бачив ні їхніх облич, ні поглядів — було ще далеченько, — але якийсь страшний здогад сяйнув йому. І Климченко цілком виразно, як може бути тільки за мить до смерті, збагнув, що для всіх цих людей він також ворог.

Це відкриття як громом приголомшило його, щось у ньому враз надломилося, ноги самі звернули вбік. Не знаючи й не розуміючи, як і що сталося і що йому робити, він оббіг по стерні кривулину — безвихідну замкнуту петлю, ще раз побачив мовчазну висоту і тоді остаточно зрозумів, що з ним скоїлося.

Зрозумівши, опустив руки, голова нестямно впала на груди, і він, хитаючись від вітру, помалу почвалав у яр.

Климченко ні разу не підвів голови, щоб глянути, де можна зійти на обрив, але якесь безконтрольне чуття вивело його до вимоїни в березі яру. Там він побачив чиїсь руки на свіжонакопаній землі, порожні закопчені гільзи, розсипані в сухій траві, шматок газети, прибитий вітром у чорнобиль. Діставшись до обриву, Климченко; боком, щоб не впасти, ступив у нього і, ледве тримаючись на ногах, зійшов униз. Поруч були люди, але він їх не бачив: Вони всі мовчали. З-під його чобіт сипалася й страшенно шаруділа жорства. Погляд Климченка ненароком упав на валянки з рудими підпалинами, і лейтенант підвів голову: навпроти стояв Орловець.

Страшне, чорне від густої щетини обличчя ротного, на якому, стиснуті бровами, недобре горіли очі, не здивувало його й не злякало — лейтенант оніміло й байдуже глянув у їх гнівну глибочінь. Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю. Мов зацькований, загнаний вовк, він, захлинувшись від образи, ураз підхопився і затопив ротного у вухо.

І тоді в нього все одразу пропало — і образа, і злість, лишилося тільки колишнє відчуття біди, яка так несправедливо звалилася на нього і скинути яку було вже просто неможливо. Він мовчки очікував за цим ударом другого — міцнішого — а то й пострілу в спину, груди. Позаду і з боків стояли бійці. Хтось із них вигукнув щось образливе, і слова ті підхопили інші:

— Зрадник!

— Запроданець німецький!

— Прийшов по інших!

Климченко чекав цих вигуків і розумів їх, але виправдатися йому забракло слів. Щось назавжди затялося в його душі, і не було сили противитися такій страшній несправедливості. Уперше в просвітлілій на короткий час свідомості майнув зрозумілий тепер до дрібниць замір Шварца — Чернова, і лейтенант ще виразніше відчув, що смерть за таких обставин для нього — й справді розкіш.

Чому ж мовчить, не б’є і не стріляє в нього Орловець, чого жде, закам’яніло втупившись у нього?

Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його поглядом, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, що ротний про все вже здогадався, прочитав на закривавленому обличчі лейтенанта його страшну біду. В душу Климченка враз