Василь Биков - Журавлиний крик

хлюпнула образа. Він відчув себе такою нікчемою, що не міг звладати з собою, і його покинули сили. Він мляво осів на землю, затиснув між колінами обличчя і видавив із себе нелюдський розпачливий стогін. Довкола гнівно гули бійці.

— Тихо! — покриваючи гомін, раптом закричав Орловець. — Мовчати! Коли ні чорта не розумієте!..

Тоді люди, ніби щось відчувши, швидко притихли. Климченко почув лайку й погрози, але вже адресовані німцям. Від розпачу він затамував дихання і близько від себе почув знайомий, такий по-доброму розсудливий голос Голаноги:

— Що ж тепер зробиш! Витерпи як-небудь…

Ці доброзичливі, розважливі слова літнього чоловіка, з яким у лейтенанта було стільки всякого — і поганого, і доброго, якось несподівано відновили в його душі щось зрушене, збите з місця. Може, в цих словах був весь, повсякденний, такої трудної вдачі Голанога, з яким Климченку немало довелося поморочитися, — невибагливий, терплячий, піддатливий. Лейтенант внутрішньо рвонувся в протесті проти цього «як-небудь». Він не хотів «як-небудь», — він хотів бути для них або колишнім, або ніяким. Протест цей, охопивши його, здолав усі інші почуття. Лейтенант з новою силою, яку йому додала злість, різко підвів голову. Прагнення ділом довести, що він не винен, нараз спалахнуло в ньому — це був вихід.

Климченко підхопився, ступив до згорбленого, в зім’ятій шинелі Голаноги і смикнув за дуло його автомат.

— Дай!

Голанога повів плечем, безтямно моргнув запалими немолодими очима, але в наступну мить опустив руку й віддав з плеча автомат. Климченко, схопивши його, метнувся на схил. Раптом утративши рівновагу і, здається, й розум, він рачки виліз з яру і ланом кинувся туди, вгору, до висоти.

Позаду зробилося тихо-тихо. Він не оглядався і не чув нічого. Усі на обриві ніби оніміли. Ніхто не затримав його, не вистрілив, тільки за хвилю хтось вилаявся, а тоді над яром зірвався гучний молодий голос телефоніста Капустіна:

— Сволота! Це все вони, сволота!..

Втім, десь у душі Климченко все-таки ждав співчуття, навіть прагнув його, сам собі не признаючись у тому. Гаряча розслаблююча хвиля захлюпнула лейтенанта з голови до ніг — і він раптом відчув, що ожив, що воскрес. А ззаду по замерзлій землі вже затупотіли ноги, — отже, його не покинули, йому повірили. Це повертало лейтенанта до життя. Тепер перед ним були тільки німці, був проклятий Шварц — Чернов, і все в Климченку стрімливо рвонулося туди, до помсти або смерті.

Тільки так само несподівано все змінилося.

— Відставити! Усі стій! Назад! — ревнув Орловець, і вже майже вишикуваний на бігу цеп похитнувся.

— Климченко, назад! Усі назад! Бігом!

«Що це? Що це? Чому так? Навіщо?» — раптом знову все запротестувало в ньому. Але за кілька останніх секунд він уже встиг стати частиною цілого, як і всі, і повинен був слухатися цієї команди. І він упав. Німці ще не стріляли, рота — теж, але злагоджений біг десятка людей, що кинулися за ним, уже припинився: хто впав, а хто поплентався назад до рову, з берега якого кричав Орловець.

Тоді, знову віддавшись щемливо-тривожному почуттю в душі, Климченко встав і, волочачи за ремінь автомат, почвалав ланом униз.

8

Автоматники добігали до яру й по одному зникали за обривом. Климченко, знов знеможений і пониклий, з важким серцем дійшов до берега, де був ротний, і побачив його вже внизу, біля струмка, а з ним ще когось у білому кожушку, з пістолетом в опущеній руці. Обидва вони насторожено дивилися вгору, на лейтенанта.

Майже фізично відчуваючи щось вороже в їхній мовчанці, Климченко повільно спускався з обриву. Знесилений, розтривожений, у непідперезаній гімнастерці, без шапки, із скуйовдженим на вітрі чубом, він тут особливо гостро відчув свою приниженість і свою біду. І все-таки це було ще не найгірше. Найгірше сталося, коли він упізнав у чоловікові з пістолетом на середині обриву капітана Пєтухова, офіцера із штабу полку. Як укопаний, розривши підборами суглинок, лейтенант зупинився.

— Підеш до трибуналу! — похмуро сказав Пєтухов.

— За віщо? — тихо, подумки спитав Климченко когось, хто не міг відповісти йому, і потім вигукнув уже голосніше: — За віщо?

Але йому знову ніхто не відповів — ні Петухов, ні ротний Орловець, який, зсунувши кістляве надбрів’я, похмуро дивився набік, ні автоматники, що поставали на обриві по всьому схилу й напружено стежили за ним. Тоді він здригнувся, зрозумівши, що пастка за ним назавжди закрилася.

— За віщо? — закричав він, ледве тримаючись на голому крутому обриві. — За віщо? Капітане, скажіть!

— Гаразд, Климченко! Розберуться, — незлісно сказав Орловець, ступив крок назустріч, але відразу повернувся назад і став осторонь Пєтухова.

«Розберуться?» Він уже знав, як то іноді розбиралися. До того ж він побачив, як Пєтухов, звівши пістолет, зняв курок із запобіжника.

Климченко повільно опустив руки, автомат на ремені стукнувся об землю, і лейтенант уперше усвідомив, який він важкий. У цей час — мабуть, також уперше — він збагнув, що всі його надії обірвались і що все скінчено.

— Ти переміг, сволото! — сказав він, бачачи перед собою крижані очі Шварца — Чернова. Сказано це було зовсім тихо, але в тій тиші, що запанувала в яру, його почули, і Пєтухов, крикнув нетерпляче й погрозливо:

— Взяти його!

Два, бійці, яких він привів з комендантського взводу, неохоче полізли на обрив; видно було, що вони явно боялися лейтенанта і сторожко поглядали на нього. Лізти було незручно, хлопці ковзалися й падали, опираючись на руки. Климченко, ніби намагаючись на щось зважитися і. боячись, що не встигне зробити цього, гукнув:

— Стій!

Бійці, не долізши яких десяти кроків, зупинилися; один став на коліна, другий стояв, широко відставивши набік ногу. Климченко трохи знав їх: колись у Дворищах