Володимир Колін - Таємниця підземної галереї

школи сина, проте здавалась дівчинкою. І затиснула губи, намагаючись набрати поважного й серйозного вигляду.

— Ти бував раніше в Бухаресті? — спитала.

— Один раз, перед війною.

— Розпитуй мене, які фільми та вистави йдуть у театрах… Ти мусиш справити враження жителя Бухареста.

— Які зараз йдуть спектаклі? — спитав Павло, посміхаючись.

Його на мить розчулив учнівський вигляд дівчини, що намагалася вдати з себе не ту, ким була насправді. Мабуть, зовсім недавно перестала гратися в ляльки?

— Це ж не тут, — пояснила Соня. — Зараз не треба… Будеш розпитувати мене в машині. Нам не можна мовчати при водієві…

Павло зрозумів: її хтось навчив, як треба поводитись. Напевне, в підпіллі вона недавно. Та раз її взяли на це, значить, надійна особа.

— Он там машина! — показала дівчина. Павло свиснув і голосно гукнув:

— Таксі, таксі!

— До “Морського орла”! — сказала Соня.

Зразу ж відкрила ридикюль і вийняла пудреницю. Зробила вигляд, що пудриться, а тим часом спрямувала дзеркальце на заднє віконце, щоб побачити, чи не стежать за ними.

— Що сьогодні йде в “Аро”? — спитав Павло.

Глянула на хлопця вдячним поглядом і охоче почала переповідати італійський фільм, герой якого мимоволі став піратом. Павло слухав її неуважно, час від часу додавав:

— Ти диви!.. Оце так…

І озирав через скло вулиці міста. Авто зупинилося. Соня розрахувалася і повела Павла в магазин. Піднялись на останній поверх, походили перед вітринами та прилавками, поволі зійшли вниз. На площі святого Георге сіли в машину. Соня назвала якусь околицю і, вийнявши пудреницю та дзеркальце, знову уважно озирнула заднє віконце. Павлові хотілося засміятись. Звісно, треба остерігатися шпигів. Та Соня робила це все, як старанна школярка, що виконує вказівку вчителя.

— Що зараз іде в “Капіталі”? — знову спитав юнак, і дівчина на цей раз вже почала переповідати німецький фільм.

Вони встали з машини біля якоїсь фабрики. Трохи йшли пустирем, а тоді почався квартал. Будиночки такі ж маленькі й похилі, як і в Новому Бухаресті, де жив дядько Янку. Звернули на немощену вуличку і незабаром зупинилися коло шевської майстерні з вивіскою: “Модельне взуття. В.Бусуйочяну”. На білій стіні намальовано синій полуботинок, а під ним — великі друковані літери “Ремонт взуття”.

— От і прийшли, — мовила Соня.

Піднялися сходами, і дівчина відчинила двері, вдаривши ними по дзеленчливому дзвінку.

Майстерня була невеличка. Коло столу, заставленого інструментом та коробочками з цвяхами і шпильками, схилився літній чоловік і щось шив. Пахло ременем, клеєм та гасом.

— Здрастуйте, — привітався Павло.

Швець глянув йому в очі, ледь посміхнувся:

— Здрастуйте!

У другій кімнаті, такій же маленькій, від круглого стола піднявся білявий чоловік, трохи нижчий за Павла, але кремезніший і ширший у плечах. Між бровами пролягла зморшка. Підборіддя сильне, квадратне.

— Вітаю тебе, Тодере, — промовив він, подаючи юнакові велику, шорстку руку.

— Здрастуй…

— Мене звати Раду.

Павло посміхнувся і щиро привітався з ним.

Повернув голову, а Соні вже нема.

— Сідай. Що нового в Констанці?

Мунтяну сів і почав розповідати. Раду слухав, не відводячи од нього зеленавих очей. Павло зрозумів, що той вивіряє, чого він вартий.

— Недавно арештували одного з наших, — проказав юнак і спохмурнів.

Раду стиснув зуби, і м’язи його щелепів набубнявіли, наче горішки.

— Вони розплатяться за все, — мовив тихо і владно. — За кожного з наших… Знаєш, чого тебе сюди прислали? — скинув на юнака зеленаві очі.

— Ні, — відповів хлопець. — Дізнаюся, коли скажеш…

Всю дорогу думав про цю розмову і, коли зустрівся з Раду, якось зніяковів, наче учень на екзамені. Розумів, що перед ним відповідальний працівник. Якимсь твердим спокоєм, впевненістю віяло од його могутнього тіла, од високого чола з глибокою зморшкою. Та тільки потиснув його сильну руку, почув владні слова, боязнь відразу й зникла.

— Партія дає тобі серйозне доручення, ми вибрали саме тебе, — сказав Раду. — Нелегке воно, тобі треба добре подумати.

Його зеленаві очі наче зазирали Павлові в душу.

— Партія мене послала, і я виїхав без зайвих розпитів, — відказав Павло спокійно, таким же тихим голосом, як і Раду. — Знаю давно, що це небезпечно… Яке ж моє доручення?

В душі Раду наче щось обірвалося. Він торохнув кулаком по столу. В очах його загорівся зелений вогник.

— Ось такі всі наші люди, Тодере! — вигукнув приглушено, взявши у важку долоню Павлову руку.

— Так, — підтвердив Мунтяну.

Схвильовані слова Раду вібрували в повітрі.

— Послухай! Ти стежив за радянськими зведеннями, та й гітлерові повідомлення чимало говорять людям, які вміють читати поміж рядками. Була Москва. Прогримів Сталінград. Потім почався Курськ і великий контрнаступ Радянської Армії. Під Москвою стало видно, що Гітлеру нічого сподіватися на якусь п’яту колону. Бліцкріг — це вигадка. Під Сталінградом стався злам, і гітлерівським ордам завдали смертельного удару. Біля Курська впала під ноги свастика. Тепер герої Сталінграда топтатимуть її навіть в барлозі звіра, у Берліні. Вся радянська країна, заліковуючи криваві рани, напружує сили. І наш обов’язок — всіляко їй допомагати. Більше, ніж було досі! Поразка фашизму — це визволення для нашої вітчизни. Через те й гуртуються навколо нас усі чесні люди. Ми повсякчас відчуваємо підтримку і любов тих, хто починає розуміти, що тільки ми — справжні патріоти…

Раду раптом замовк. Павло спокійно сказав:

— Правда. Ми в Констанці трохи допомагаємо…

— Знаємо, що в Констанці і в інших містах є опір. Але тепер треба посилити діяльність в усій країні, щоб удар ішов за ударом. Центральний Комітет вирішив посилити саботування гітлерівського фронту, і в цьому Констанца, морська база і важливий стратегічний пункт, має відіграти чималу роль. На тебе, Тодере, покладена пряма відповідальність за організацію акцій саботажу в