Володимир Колін - Таємниця підземної галереї

кріслі і слухав професора Заню, старого пенсіонера, закоханого в нетлів, яких він ловив і настромлював в коробочках на голки. Хоч вікна були зачинені, однак жахливе гоготання моря чулося тут, серед стін, обліплених барвистими метеликами.

— Тобі ясно? — спитав Заня. — І, напевне, ти не сумніваєшся, що в разі потреби…

Горе відчув погрозу і кивнув головою на знак того, що йому все зрозуміло.

— Добре, — мовив професор. — Тоді вип’ємо по чашці кофе.

18. ШКОЛА

Дядько Янку Мунтяну, на прізвисько Котелок, був паровозним машиністом. Перед тим як вийти на пенсію і осісти в своєму саманному будиночку в Новому Бухаресті, він об’їздив уздовж і вшир всю Румунію. В його невеличкому дворі цвіли мальви, хризантеми, була викопана й “американська” криниця, якою хазяїн дуже гордився. Жив самітним, як зозуля, бо дуже не любив жінок.

— Нащо мені жінка? — говорив дядько Янку у молодості. — Тримати для інших? Моя дружина — це паровоз.

Тепер йому близько вісімдесяти років. Він був високий і прямий, як тополя. А коли підкрутить довгі сиві вуса, заплющить одне око і подивиться зверху вниз, то нагадує того ж Янку Мунтяну, що багато років тому вів до Сінайї спеціальний поїзд, в якому їхав міністр з цапиною борідкою і з котелком на голові.

Міністр, згадавши, що й він у молодості на зібраннях у клубах загравав з соціал-демократами, подякував машиністові, потиснув руку, а тим часом якийсь фотограф поспішив увічнити цей момент.

— На три колонки в розділі робітничих вістей, — шепнув йому міністр. А потім, підвищивши голос, щоб його почули й зустрічаючі, сказав дядькові Янку: — Демократи, мій дорогий, не горді…

— Так, — відповів Мунтяну. — Але навіщо оцей котелок?

Відтоді й пристало до нього це прізвисько.

Коли прийшов Павло, дядько ходив босий на городі і виполював бур’ян.

— А-а, це ти? — вигукнув старий. — У вас в Констанці теж мруть з голоду, як у Бухаресті!

— Трохи не так, — засміявся Павло, — бо здоровіше повітря!

Дядько Янку обняв хлопця, розпитав про сім’ю і озирав його від голови до ніг, як це він умів робити.

— І чого ти прителющився сюди, га? Тільки не думай мені брехати. Я ж бачу тебе наскрізь!

Павло хотів сказати, нібито йому звеліли перевірити якісь деталі перед відправкою в Констанцу, але старий не дав йому говорити.

— Ану, глянь мені в очі!.. Як її звати? Джета?.. Дуже уподобав я це ім’я… Проте жодна з тих, які зустрічались мені у селах і містах, що їх я об’їздив за своє життя, жодна, Павле, не звалася Джетою! Та може це й на краще…

Павло збагнув, що йому не варто заперечувати чи виправдуватись. Зрештою, хай старий думає собі, що хоче. Не треба ламати голову та вигадувати якусь історію. А дядько Янку, живучи сам, як палець, зрадів, що знайшовся слухач, і не чекав відповіді на свої запитання. Запитував і сам відповідав, а Павло мусив тільки сидіти. Коли б він почав щось говорити, дядько Янку все одно спинив би його і теревенив би про своє. Отже, хлопець дав йому змогу висловитись. І старий невгавав, розповідаючи водночас про події з часів Балканської війни, про свою участь у боях під Марашештами, про аварії та різні любовні пригоди, аж поки не погасив лампу.

Вранці Павло став прощатися.

— Що, вже тікаєш? — засмутився дядько Янку. — А я тільки збирався тобі розповісти…

— Може, я ще повернуся, — мовив хлопець. А старий взявся підкручувати вуса, по-змовницьки посміхаючись.

— Ще не знаєш, як тебе зустріне Джета? Правда ж? Ось послухай! Якось, зупинившись у Брашові, я вирішив провідати одну молодичку… Потім розкажу, як ми з нею познайомились. І що б ти подумав…

— Закінчення в наступному номері, — перебив його Павло. — Мені ж треба йти… — І, крутнувшись на місці, поспішно вийшов на вулицю. А дядько Янку, зітхаючи, знову заходився поратися на грядках цибулі та часнику, що в ці лихі часи витиснули квіти.

Юнак ішов спершу пішки, тоді сів на один трамвай, далі — на другий. І, нарешті, опинився на площі Верга. Через якийсь час побачив Санду і ще одну невеличку на зріст дівчину в окулярах.

— Оце, Соню, Тодер, — сказала Санда. І звернулась до Павла: — Вона поведе тебе, куди потрібно.

Потиснули одне одному руки, і Санда, залишивши їх двох, пішла собі. Вона не повернеться ні через день, ні через місяць. Зникає з життя Павла, можливо, назавжди.

— Сандо! — гукнув їй услід хлопець.

— Що?

Павло ще раз глянув на її лице, обрамлене коротко підстриженим волоссям.

— Нічого… Бажаю щастя!

— А тобі успіху!..

Посміхнулась, помахала рукою і швидко пішла далі.

— Давай візьмемо таксі, — запропонувала Соня.

Павло глянув з подивом на її серйозне личко:

— Навіщо?

— Нам доведеться проїхати чималу відстань. Бери мене під руку!

Слова ці зовсім не імпонували її школярському вигляду. Та Павло послухався. І дівчина докінчила так само серйозно:

— Розумієш? Нам треба вдавати закоханих. Менше звертатимуть на нас увагу.

— Добре, моя кохана, — посміхнувся юнак і жартома стиснув її руку.

Та сміх завмер у нього на устах. Соня, зарум’янившись, повернула до нього голову і докірливо мовила*

— Прошу тебе… Ми закохані про людське око.

— Вибач, — сказав він. — Я нічого лихого не подумав.

А в голові у нього промайнуло:

“Ти диви! Чого вона така сердита?”

Та бідолашна Соня не розсердилась. Вона просто розгубилася, побачивши вродливого юнака з чубчиком, що спускався на лоб, і тепер намагалася взяти себе в руки. Знала, що хоч була йому ровесницею і вже восени мала посилати до