Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Конституції України за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої іншими нормативно-правовими актами, ніж закони, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначатись не можуть. Ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із нормативного положення, що містить слово виключно. Відтак вона здатна до конкуренції тією ж мірою, що і текстуально закріплені правові норми. Таку ж здатність до конкуренції мають і правові норми, що виявляються за допомогою висновків від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Це стосується і правової норми, що логічно закріплена в ст. 58 Конституції. Отже, у даному випадку існує колізія між двома правовими нормами, що мають однакову юридичну силу; (що виключає застосування правила про порядок вирішення ієрархічних колізій у законодавстві), однакову сферу дії (що виключає застосування для вирішення колізії правила про перевагу спеціальної правової норми), однакову здатність конкурувати при правозастосуванні. Диспозиції правових норм, про які йдеться, є несумісними. Логічних засобів вирішення таких колізій не існує. Вони повинні вирішуватись за допомогою принципу верховенства права, зокрема ст. 3 Конституції, що визначає спрямованість діяльності держави. Отже, права і свободи людини і громадянина, обов’язки громадянина можуть визначатись і законами, і підзаконними актами. Автори цього видання запрошують тих науковців, які заперечують конструктивність використання методологічних засобів при тлумаченні нормативно-правових актів, до дискусії про засоби вирішення колізій між конституційними положеннями, які вище згадувались. § 31. Виявлення логічно закріплених правових норм, що випливають із контексту

За допомогою логічного тлумачення положень актів законодавства виявляються текстуально не закріплені в них правові норми (ті норми, які випливають із контексту і заперечення яких порушує логіку відповідних законодавчих положень). У судовій практиці при цьому посилаються на «смисл» або на «зміст» відповідних нормативних положень. Але посилання на «смисл» чи на «зміст» набуло невиправдано широких масштабів, що виключає можливість використання цих слів для позначення операцій з нормативним текстом, про які йдеться.

1. Приклад логічного розвитку юридичного тексту, що тлумачиться, виявлення текстуально не закріпленого, але закріпленого логічно у юридичному документі змісту, ми находимо в практиці архаїчного Риму. Римлянин склав заповіта, в якому написав: якщо після моєї смерті народиться син, то він має отримати дві третини спадкового майна, а решту має успадкувати дружина; якщо ж народиться дочка, то вона має отримати одну третину спадкового майна, а решту — дружина. До Ювенція Цельза (друга половина І — перша половина II століття н. е.) такі заповіти вважались недійсними. Ю. Цельз дійшов висновку, що такий заповіт має вважатись дійсним, а спадкове майно підлягає поділу на сім часток, одна із яких повинна спадкуватись дочкою, дві — дружиною, а чотири — сином[116]. Це — дійсно, словами Ф. К. ф. Савіньї, великий зразок минулого, бо така інтерпретація заповіту відповідала логіці, яка закладена в ньому і відповідно до якої дочка (якщо вона народиться) мала отримати в порядку спадкування певну частку спадкового майна; дружина мала отримати удвічі більше, тобто дві частки, а син (якщо він народиться) — удвічі більше, ніж дружина, тобто чотири частки. Усього — сім часток, на які треба було розділити спадкове майно, щоб розподілити його відповідно до волі заповідача, що логічно вміщувалась у заповіті, хоч текстуально в ньому і не була виражена.

Такого заповіту можна скласти і сьогодні. Якщо події будуть розвиватись так, як у наведеному випадку, тлумачити заповіт треба буде так же, як і в цьому випадку. Це — логічний розвиток положення правового акта, який (розвиток) здійснюється шляхом врахування контексту.

2. Логічного розвитку шляхом врахування контексту потребують положення Цивільного кодексу про віндикаційний позов. В епоху видання Законів XII таблиць, коли сторона пред’являла позов про витребування рухомої речі, річ повинна була знаходитись в місці вирішення спору, а сторони здійснювали певні формальні дії щодо речі. За таких умов виключалась сама постановка питання про можливість витребування речей, визначених родовими ознаками. Зараз таких формальностей, як в архаїчному Римі, цивільне законодавство України не передбачає. Але ж і не встановлюється, що пред’явлення віндикаційного позову можливе тільки щодо речей, визначених родовими ознаками. Навпаки, встановлюється, що власник має право на витребування майна, яке в ч. 1 ст. 190 ЦК визначається досить широко («майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Передбачається також можливість витребування грошей: у ст. 389 ЦК («гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача») логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої у недобросовісного набувача (володільця) гроші можуть бути витребувані. При цьому ніяких застережень у ст. 389 ЦК не робиться, що дає підставу для висновку про те, що будь-які гроші можуть бути витребувані у недобросовісного набувача (володільця). Це відповідає тексту ст. 388, 389 ЦК. Якщо гроші можуть бути витребувані із чужого незаконного володіння, то за аналогією це правило слід поширити і на інше майно, визначене родовими ознаками.

Але із контексту ст. 388 ЦК випливає, що це законодавче положення допускає витребування тільки речей, що визначені індивідуальними ознаками. Правда, це потребує деякого уточнення визначення речей, визначених індивідуальними ознаками, як речей незамінних (ч. 1 ст. 184 ЦК). Усі речі, які можна індивідуалізувати, є речами, визначеними індивідуальними ознаками, хоч би єдиною ознакою, за якою їх можна індивідуалізувати, були, наприклад, вибиті на них індивідуальні номери, які речі індивідуалізують, а на їх споживчі якості не впливають. Таке корегування змісту понять, визначених у законі, є цілком припустимою логічною операцією, оскільки контекст має перевагу перед текстом. Отже, із контексту ст. 387, 388 ЦК випливає, що майно, позов про витребування якого пред’явлено, повинне бути індивідуалізоване. Власнику дається право витребувати «своє» майно. Оскільки «кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень...» (ч. 1 ст. 60 ЦПК), власник повинен доказати, що він витребовує «своє» майно. Якщо ж він не надасть доказів того, що витребуване майно для нього є «своїм», тобто не індивідуалізує це майно, не вкаже на ознаки, які