Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

і всі за одного. Їм добре разом. Їх об’єднує справжня справа, розумієш, вони за неї життя готові віддати не у грі, а в реалі. А ти серед них стоїш, як пень, і думаєш: може, це я дурна? Може, влитися й затусуватися з усіма? Піти наплювати в суп «черепкам», розбити кілька вікон «червам», обійнятися зі своїми й начепити зелену кепку? Може, тоді все буде класно?!

Вона нервово засміялася.

Електричка стала біля перону, — крізь немиті вікна було видно, що вагони заповнені наполовину. Арсен поклав у тамбур Іринині речі. Вона переступила провалля, що відокремлює рухому твердь од нерухомої, обернулася й махнула рукою:

— Дякую.

Її очі тепер прояснились і виявилося, що вони яскраво-зелені. Каштанове волосся, зібране у хвіст, лежало на правому плечі.

Двері електрички закрилися.

* * *

Він повертався сам, по зовсім порожній дорозі. На узбіччях у тіні сосен росли високі квіти, схожі на пофарбовані аквареллю ромашки. Не садові, з м’якими стеблами, з важкими ніжними голівками — ні, це були сухорляві дикі квіти на міцних стеблах, вони багато чого бачили, вони ще в ранній юності проломили асфальт…

Він глянув на годинник — за чверть восьма. Батько в такий час завжди снідав. Сьогодні четвер, будній день.

— Алло, тату, — сказав Арсен у трубку. — Доброго ранку!

— Ого, як рано! — батько зрадів, від цієї щирої радості Арсенові стало легше на душі. — Рання пташка ловить черв’ячка! Що робиш?

— Іду лісом. Гуляю перед сніданком.

— Чудово! Коли у вас там закінчиться ця штука? Ми з мамою скучили, страшне!

— Та скоро, ще, може, з тиждень. Ти скажи, що там ваш системник? Котрий усі диски переформатував?

— Нічого, — сказав батько, і голос його змінився. — А чого ти питаєш?

— Просто такий випадок… запам’ятовується. Я запам’ятав.

— Це він порахунки звів, — батьків голос став важкий, в’язкий. — Такий виявився… мерзотник. Він на іншу роботу влаштувався, як тепер з’ясувалося, і вирішив наостанок звести порахунки з нашим шефом.

— Та ну?!

— Так. Що тепер робити, не ясно. Шеф шукає спосіб якось його прижучити. Але ти собі цим голови не забивай… Погода у вас там яка?

Вони поговорили кілька хвилин, потім батько схаменувся, що спізнюється на роботу. Арсен сховав телефон у нагрудну кишеню теніски. Неясна темна пляма маяла на краю свідомості й ніяк не зникала. Історія з мстивим системником огидна, але історія з домогосподаркою, яка у несвідомому стані форматує диски, взагалі ні в які ворота не лізе…

А головне — як це пов’язано з його сьогоднішньою грою? З грою, яку він уже майже програв?

«Черепки», «черви». Цікаво, як називають Ящерів? Аня весь вільний од гри час проводить коло монітора в холі. Напевно, вона знає. Напевно, вона вже знає і про Мар’янині плани — дівчата, звісно, вголос обговорювали свою хитру стратегію — під камерами. До чого тут орхідеї?

Коло табірних воріт стояла величезна поливальна машина. Людина в синій спецівці прикручувала шланг до пожежного крана. Арсен переступив через товсту брезентову кишку, що розкинулася впоперек дороги.

На головній алеї йому зустрівся вихователь у супроводі двох охоронців. Вигляд у всіх трьох був незадоволений.

— Гей, ти не бачив тут дівчини? З рюкзаком? Ірини Гнатенко.

— Бачив, — сказав Арсен. — Вона поїхала додому електричкою. А що?

* * *

Страшенно хотілося їсти. Учора він не вечеряв; Арсен узяв подвійний омлет і відерце салату, запив усе це апельсиновим соком і йому стало набагато краще.

— Не знаєш, часом, де стоять камери, яких немає на схемі? — запитав у Ані напоказ недбало.

Вона подивилась уважно:

— Я теж думаю, що вони є. Але допомогти тобі нічим не можу.

Толік сяяв благодушністю:

— Хлопче, готуйся сьогодні зливати. Винесемо ваш корпус за півгодини, і замає над дахом синій прапор!

— Мрій, — лагідно відгукнувся Арсен.

Він сито потер живіт, піднявся до себе в номер на кілька хвилин — одягнув спортивний костюм. Бігом подався в табір; його не сподівалися побачити перед корпусом о такій порі. Десята п’ятнадцять: сорок п’ять хвилин до гри, коли в бібліотеку йти ще рано, але й зосередитися на чомусь не виходить.

— Зібратися всім, — сказав він на бігу. — У корпусі. В душовій.

— Де?!

— У чоловічій душовій! Усім, дев’ятнадцять рил!

Одразу стало тісно. Душову якщо й ремонтували за минулі десять років, то дуже ощадливо: товсті білі кахлі на стінах прийшли ще з якихось неймовірно древніх часів. Стойки душів височіли вздовж стіни, іржаві, схожі на інструменти для тортур. На стінах моментально з’явилися краплі вологи — кліточка не була розрахована на два десятки людей. Арсен поставив на бетонну підлогу старий касетний магнітофон, добутий напередодні в бібліотеці, й увімкнув на повну гучність.

Гримнули «Рожеві троянди», що прийшли з тієї ж давнини, що й кахлі на стінах. Мар’яна Чабан поморщилася. Хлопці напружено перезирнулися.

— Підставляйте вуха, — сказав Арсен, прикриваючи губи долонею. — Я скажу, що робити.

* * *

Об одинадцятій годині дві хвилини, без найменшої розкачки, почалася бойова операція. Об одинадцятій нуль чотири Арсен покинув командирське місце у своїй кімнаті, вибіг з котеджу й бігом рушив до воріт табору. По порожніх алеях, задихаючись, добіг до бібліотеки, навстіж розчинив скрипучі дерев’яні двері. У маленькому холі темніли портрети письменників на стінах, неймовірно пафосні й нудні зображення. Бабуся з плетивом на колінах глянула на Арсена — повз Арсена — і знову втупилася в екран телевізора. Ґрати, що відокремлювали комп’ютерні зали від холу, були причинені, але не замкнені.

Арсен забіг у кімнату, де двома рядами сиділи, спина до спини, його Ящери. Було душно, гостро пахло потом. Під голими лампочками кружляли мухи. Іноді сідали гравцям на обличчя; від мух відмахувалися, не помічаючи. Майже всі бурмотіли собі під