Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

— А що там? — запитав Арсен, опускаючись поруч, прямо на асфальт. — Що там таке? Я сьогодні говорив з Мар’яною, то вона…

Він осікся. Баффі дивилася на нього холодно, відсторонено, ніби з-за кам’яної стіни:

— Отже, так. Мені не треба допомагати. Нікому нічого не треба говорити. Якщо скажеш — що ж, тобі видніше. Я не мовчатиму. Усе розповім батькам: про те, як ти застрелив Мар’яну. Про те…

Вона замовкла — видно, сама почула, як дико звучать збоку її слова. У лісі виспівували солов’ї — тепер двоє. Під деревами збиралася темрява; наближався час, коли сутінки виберуться з-під листя й розтечуться по лісі.

— У тебе батьки хто?

— Інженери, — відгукнулася вона неохоче. — Безпека залізничних перевезень.

— Як тебе взагалі звуть?

Вона скривила губи:

— Баффі!

— Слухай, ти вроджений ґеймер. Як так сталося, що ти раніше не грала?

— Мені книжок вистачає, — вона криво всміхнулася. — Від монітора очі болять. І взагалі… фігня це. Убивство часу.

— Але тобі сподобалося? Ти ж у перший день грала краще за всіх, перша створила персонажа…

Дівчину пересмикнуло так, що стрибнули плечі.

— Дурниці, — вона важко піднялася. — Добре, я переночую… там. Востаннє. Але завтра мене ніхто не втримає. А ти, — вона раптом різко обернулася, з очей двома фонтанами злетіли сльози, — дай мені спокій!

Уранці, о пів на сьому, він зустрів її коло воріт табору. Якийсь час ішов за нею. Потім вона втомилася й стишила крок. Потім погодилася, щоб він поніс її речі.

Рюкзак і сумка важили навіть більше, ніж він думав. У сумці, корінець до корінця, лежало кілька товстих книжок.

— Що ти читаєш?

Вона не відповіла. Йшла, запхнувши руки в кишені блакитної курточки, ніби взагалі не чула питання. Так вони крокували майже годину; машини траплялися всього двічі: вантажівка повезла продукти в табір. Продеренчав роздовбаний «Москвич».

— Я сказав їм, що забороняю тобі з’являтися в грі, щоб вони від тебе відчепилися. Щоб не змушували, якщо ти не хочеш.

Вона мовчала.

— Я думав, якщо ти захочеш грати, то скажеш. Але мені чомусь здавалося, що не такий у тебе характер. Щоб поступатися комусь. Поступатися тискові.

Вона косо посміхнулася.

Над лісом вставало сонце. Близько за деревами прокотив товарняк. Через кілька хвилин відкрилася станція — бетонна будка, вузький настил замість перону.

— Вони там усі подуріли, — сказала Баффі.

Арсен мигцем глянув на неї. Баффі сумно дивилась на дорогу:

— Батьки мене не хотіли віддавати в цей табір, казали — умови погані. А мені саме так хотілось, у дерев’яному бараку. Я ніколи так не жила. Думала, будемо ходити в походи з наметами, палити багаття. Місце дике, ліси. І хлопці як хлопці. Різні, але загалом… цікаві. Спочатку. Познайомилася в перший день з хлопцем з першого корпусу, там у них зовсім казарма, по шість-вісім душ у кімнаті. Іржав, казав, страшилки на ніч розповідаємо, свічки палимо, класно. Взагалі, екзотика. З Мар’яною подружилися ще в автобусі… А потім сталося… це. Я випала з гри, і, твоя правда… У мене принципи такі — на тиск не піддаватися. Я сказала, що не повернуся, бо так сказала. Нічого, поки вони гралися, я квіти збирала, книжки читала на траві, думала, знайду собі якусь справу. Але… у перші дні ще нічого… а потім…

— Що? — не витримав Арсен.

Вони вже підходили до станції.

— Вони тільки й говорять… Хто кого застрелив, хто кого забив палицею. Як діти. Це ще нехай… Вони почали носити ці дурні кепки, та ще й з такою гордістю, знаєш… Та найгірше… Вони ненавидять тих, з першого корпусу і з другого. Називають «черепками», «червами», які завгодно клички придумують. Руку подати чужому — жах, жах, дивляться, як на заразних. А ті так само дивляться на нас. Хоч про що мова — обов’язково вкинуть, що «черепки» брудні, в брудних штанях, а «черви» сифіліс розносять…

Дівчина затнулася. Швидко глянула на Арсена. Він слухав з кам’яним лицем.

— Ну граєтеся ви, нехай! — Баффі говорила дедалі швидше. — Ну, суперники! Хай, убили когось у грі… Це наче чиїхось солдатиків на столі повалили. Повалив він твоїх солдатиків, а ти його ляльку за це піском обсипав. Але чому так… брудно? Нерозумно? Ніякої ж різниці, тільки номер корпусу! І колір кепки дурної! Ба ні… Як зберуться після вечері — «Ми команда! Ми клан! Ми Ящери!» Тьху…

Вони зупинилися під розкладом електричок. Найближча, восьмигодинна, мала прийти через п’ять хвилин.

— Я спершу намагалась говорити… З тією ж таки Мар’яною. Вона ж нормальна дівчина! Вона твоя однокласниця?

— Так, — сказав Арсен.

Баффі подивилася на свої кросівки. На краєчку перону лежав догори лапами неживий жук-олень.

— Зараз поїзд прийде, — сказав Арсен, щоб перервати тривалу паузу. — Ну… якщо за розкладом.

— Дякую тобі, — сказала Баффі крізь зуби. — Мене, між іншим, звати Ірина.

— Мене Арсен.

Вона раптом підняла голову:

— Ти в житті міг би вистрілити людині в лоб?

— Думаю, ні. Думаю, це гра. Ну, повалив він твоїх солдатиків…

Удалині з’явилася сіра морда електрички.

— Це інше, — Баффі, тобто Іра, спохмурніла. — Це… як шибеницю ставити для плюшевих зайців. І почувати себе офігенно крутим суддею!

— Я так зробив для перемоги, а не заради амбіцій. Не пересмикуй.

Електричка підкочувалася ближче, здригався під ногами перон. Поїзд сповільнював хід.

— Я в житті не бачила гидкішої тусовки, ніж у цьому так званому таборі, — пробурмотіла Іра. — І знаєш, що найобразливіше?

— Що?

— Почувати себе дурною. Вони ж щасливі. Така дружба, така команда, що прямо хоч пісні складай. Один за всіх