Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Але Іссикор повідомив мене, що в північній, ближчій до міста частині, де жили жерці, острів не постраждав від. лави і дуже родючий.

День був похмурий; чорні дощові хмари доторкалися гребеня гори, приховуючи від наших поглядів широкий потік лави, яка пливла з кратера. Та коли ми під’їхали надто близько, щоб це побачити, наші веслярі вельми стривожилися; за словами Іссикора, це означало щось абсолютно надзвичайне, бо гора “спала сто років”.

— Проте уві сні вона весь час курила, — заперечив я.

Між камінням я розрізняв поховані під лавою споруди, про які, здається, уже згадував. То були, за словами Іссикора, руїни міста його предків, де в будинках і досі сидять окам’янілі люди.

Забувши про Хоу-Хоу і його жерців, я наказав моїм веллосам гребти до берега. Після деякого вагання вони підкорялися, і ми в’їхали в невелику бухту.

Ми з Хансом висадилися, захопили свої мішки і рушниці і пішли обстежувати місцевість. Проте заздалегідь ми домовилися з Іссикором, що він дочекається нашого повернення і потім повезе нас назад, обігнувши острів, щоб ми могли роздивитися з поселенням жерців.

Він, зітхаючи, згодився і, відпливши ярдів сто від берега, кинув якір, тобто просто просвердлений камінь, прив’язаний до каната.

Легко підіймаючись природними сходами скель, ми з Хансом підійшли до найближчої групи руїн.

— Погляньте, баасе, он собака! — вигукнув раптом Ханс.

Я подивився у вказаному напрямі і справді побачив великого гостромордого собаку, який, здавалося, міцно спав. Ми підійшли ближче. Він не рухався. Ханс кинув у нього камінь і влучив йому в спину. Він і тепер не ворухнувся. Тоді ми підбігли і роздивилися на нього.

— Це кам’яний собака, — сказав я, — народ, що жив тут, умів робити статуї, — я все ще не вірив у легенду про скам’янілі створіння.

— Якщо так, баасе, значить, вони в свої статуї вставляли кістки. Дивіться, — і він торкнувся зламаної передньої лапи собаки. З неї стирчала скам’яніла кістка. Я зрозумів усе.

Тварина бігла до берега, коли під час виверження її наздогнала хвиля отруйних газів. А потім на неї впав дощ фосфоресціюючої рідини і перетворив її на камінь. Це було дивно, але я не міг не вірити очевидному.

Ми попрямували до наступної групи споруд, що стояла віддалік під захистом навислої скелі. Судячи з великих кам’яних колон, тут колись був храм або палац. Через велику залу ми пройшли до задньої кімнати; надзвичайне видовище відкрилося нашим очам.

Тут з’юрмилося двадцять-тридцять осіб — чоловіків, жінок, дітей, перетворених на камінь. Деякі стискали одне одного в обіймах. Поза сумнівом, фосфоресціююча рідина потрапила крізь тріщини у скелі, що була дахом у цій кімнаті, і зробила свою справу. Люди були голі всі до одного. Мабуть, одяг або обгорів на них, або згнив, перш ніж закінчився процес скам’яніння. Перше припущення підтверджувалося тим, що ні в кого не було на голові волосся. Обличчя важко було розібрати, але спільною статурою вони дуже нагадували веллосів.

Із мовчазним подивом ми вийшли з цього склепу і почали блукати околицями. То тут, то там траплялися нам на очі тіла загиблих у великій катастрофі. Ми натрапили на руку, що стирчала з лави; мабуть, багато було поховано глибше. У краалі ми знайшли скам’янілих кіз. Яке місце для розкопок! Нові Геркуланум і Помпеї.

І я задумався про тлінність нашої слави. Раптом Ханс штовхнув мене під ребра і вигукнув своєю вбивчою бурсько-голландською мовою одне тільки слово: “Кек” (що, як вам, можливо, відомо означає “дивися!”) і кивнув на озеро.

Наш човен щосили гріб до веллоського берега.

— Чому вони тікають? — запитав я.

— Може, хтось женеться за ними, баасе, — спокійно відповів Ханс і, скоряючись долі, сів на камінь, дістав люльку, набив її і закурив.

Ханс, як завжди, мав рацію: не минуло й півхвилини, як із-за повороту з’явилися ще два човни, дуже великі, і з неприховано ворожими намірами погналися за ними.

— Мабуть, жерці помітили наше судно і вирішили його спіймати, — зауважив Ханс і глибокодумно сплюнув. — Утім, Іссикор уже далеко, можливо, їм це й не вдасться. Що ж ми тепер робитимемо, баасе? Не поселятися ж нам тут із мертвяками? Кам’яними козами не наїсишся.

Я злякався. Становище було відчайдушне. Ще хвилину тому я був захоплений скам’янілим містом, а зараз мені було страшно думати про нього. А щоб воно провалилося на дно озера! Так обставини впливають на мінливий наш настрій. Раптом мені прийшла в голову одна ідея, і я хоробро сказав:

— Тільки одне можна зробити: ми вирушимо з візитом до Хоу-Хоу і його жерців.

— Так, баасе. Але баас пам’ятає картину в горах Берга. Якщо портрет не бреше, Хоу-Хоу знає, як відривати людям голови!

— Я не вірю в існування Хоу-Хоу, — твердо сказав я. — Ти ж помітив, Хансе, ми багато почули теревенів про Хоу-Хоу, але ніхто не бачив його настільки близько, щоб точно його описати. Як би