Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

залишити його тут, а до коней шукати іншу людину. В чужому місті, та ще серед турків, це було дуже важко. Болгарина Арменак не хотів брати, бо не мав довір’я до болгар, тому що цей народ у тяжкій поганській неволі втратив уже багато природжених чеснот; ввічливого турка хоч би й хотіли взяти, так турок не хотів, а обійтися зовсім без візника не можна було: нас чекала дорога через великі гори і дикі яруги. Коли ми всі отак радимося, заходить до нас ганджі і каже, що якийсь чоловік хоче говорити з паном караван-башею. Входить болгарин, міцний, правда дещо змарнілий, мовби після хвороби, і питає Арменака:

— Шукаєте, пане, арабаджика?

Арабаджиками турки називають фурманів.

— Шукаю.

— Візьміть мене, якщо ваша ласка.

Мабуть, Арменаку цей чоловік сподобався з першого погляду, бо не відправив його відразу, як інших, що зголошувалися їхати, а одійшов з ним трохи вбік і почав його розпитувати. Мені здалося, що я цього чоловіка коїлись знав або принаймні бачив, але ніяк не міг згадати, де це було. Поглядаю раз у раз на нього, намагаючись пригадати, а він теж на мене скоса зиркає і непомітно моргає, наче хоче сказати: «Не говори, що знаєш мене!» Аж тоді я впізнав його відразу. Це був той самий прикутий до гармати невільник, якому я подав у хлібі напилок і один дукат.

Коли 6 він не подивився отак на мене і не подав очима цього знаку, я б ніколи не впізнав його і даремно намагався б пригадати, бо він так змінився, що й рідний брат відрікся б його: поголив бороду, підстриг і підкрутив вуса, одягнутий був бідно, але чистенько, як болгари звичайно вдягаються: у каптан з темного сукна, в такі ж шаровари, широкі, зібрані фалдами, на голові у нього була велика бараняча шапка, на ногах опанчі, підперезаний був червоним шерстяним поясом.

Я не чув, що він відповідав на запитання Арменака, але догадувався, що пан Арменак не дуже-то радів і не всьому вірив, що чув; поглядав на болгарина немов з підозрілістю, замислювався і вагався, але нарешті все-таки домовився з ним, виразно даючи зрозуміти, що бере його до себе тільки через біду і крайню потребу. Новий фурман одразу пішов до возів і цього дня вже не виходив із стайні.

Наступного дня, на світанку, ми повинні були їхати далі. Помітивши, що мій львівський одяг надто впадає у вічі і що в ньому недобре буде вештатися між турками, особливо коли вже буду сам і без опіки, я, з допомогою нашого хазяїна, купив собі на безестані дешевий болгарський одяг і відразу надів його, за що пан Арменак похвалив мене, кажучи, що й сам хотів сказати про це, але забув.

Ми вирушили в дальшу путь і в’їхали в страшні Балканські гори. Описувати цей шлях не стану, бо я не швидко закінчив би, хоч і було б що розказати. Сім днів і сім ночей мучились ми, переправляючись через страшні скелі і гори, провалля і яруги, гострі хребти і глибокі пропасті,— інших таких гір, як Балканські, нема вже на божому світі. В голові паморочилося, страх проймав тільки від того, що дивишся то вниз, у глибокі провалля і прірви, то вгору, на круті й такі високі скелі, які, здавалося, майже сягають хмар, і лише орлам, а не людям там бувати. Арменак знав кожну з цих найвищих гір і бездонних пропастей і раз у раз казав нам, що це Писана Чука, а то Голена Голова, тут Чорна Голова, а там Бабин Ніс, а онде Іванова Левада — і так без кінця. Я дуже дивувався, що Арменак так добре знав про кожну гору і відразу називав її.

Вдень, коли сонце пече, скелі і гори мовби горять, а коли починає ховатися, вони здаються як кров’ю облиті, тому що всі з червоного каменю. Вночі вони ще страшніші, бо тоді ввижається, що це не гори і не скелі, а якісь будинки і тварюки з казки чи із сну в гарячці; он вежі, під саме небо зведені, стовпи, костьоли, будинки, мовби якесь місто, збудоване нелюдською рукою і навіки в камінь обернене; одна гора схожа вночі на змія з широко роззявленою пащею, друга — на корабель з парусами, третя — на казкову звірюку, четверта — на людську голову і так далі. Людей по дорозі ми зустрічали мало, та й ті або недовірливо дивилися на нас, або порозумітися з ними, не було можливості; якщо це був турок, то на наше запитання він лише бурмотав: «Кім білір?» — тобто: хто його знає? а коли болгарин, то — «Коє знає?» або: «Ако господ да!» — як бог дасть!

Заїздів по дорозі майже не було, а якщо трапиться який-небудь ган, тобто заїзд, то ні їсти, ані пити в ньому не дістанеш ні за які гроші, хіба що подадуть тобі гидку горілку, або, як вони тут називають, раккі. Щастя наше, що пан Арменак і купці везли з собою їжу, а часом і звірину хто небудь із нас уб’є з рушниці. У цьому я мав найбільше успіху, бо однаково спритно стріляв і з самопала і з лука. Найчастіше ми ночували просто неба в наметику. Тоді нам бувало дуже весело: розкладемо багаття, варимо вечерю, п’ємо сливове чорне вино, яке везли з собою в шкіряному міху, панове вірмени співали, а Ерванзаде з Чареняїном кумедно танцювали біля багаття, плескали в долоні і вигукували: «Гей, гей, дана ана, гей!» Я дуже шкодував, що не мав при собі Семенової кобзи, але козацьких пісень, яких мене навчив Семен, я все-таки співав. Одного разу, коли я заспівав одну з пісень, арабаджик, якого ми найняли в Рущуку, схопився раптом на ноги, мовби гадюка вкусила його, але відразу ж знову сів коло вогню, похиливши голову на руки, і продовжував слухати. Взагалі він, видно, дуже сердився, коли хтось заговорить і переб’є спів, хоча сказати про це не смів.

Цей чоловік заговорив виявляє до мене ніякої вдячності, хоч я допоміг йому щасливо втекти. Проте, коли ми проїхали за Рущуком кілька миль і коли я проходив