Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

як зголоднілий пес, починає кусати, добре тримаючи хлібину обома руками, щоб не розпалася. Бачили це топчі, і один на мене щось крикнув і рукою махнув, щоб я йшов собі геть, але хліб в’язневі залишили.

Кілька днів пробули ми в Рущуку. Купці вже полагодили свої справи, час було їхати далі, однак візник пана Арменака не лише не видужав, а ще тяжче захворів, і так йому стало погано, що почав благати, щоб неодмінно привели до нього католицького духівника, бо, мовляв, помирати буде. Дуже важко було знайти в Рущуку ксьондза-католика. Тут лише попи, вірніше монахи-схизмати, калугери, безсоромні, бородаті лобуряки, простаки невчені, якими навіть тутешні люди гордують. Наш ганджі, тобто шинкар, який був греком, сказав, що в одного італійця — купця і лікаря паші — нібито зупинився ксьондз-католик, що їде з Адріанополя до Польщі. Пан Арменак послав мене з одним місцевим болгарином до того італійця довідатися, чи правда це, і якщо правда, то попросити ксьондза до нашого хворого.

Показали мені того ксьондза. Дивлюсь, а то якийсь бородань, одягнений наполовину по-турецьїки, наполовину по-болгарськи, з марафетом, тобто з завоєм на голові, чоловік, як мені здавалося, цілком світський і нітрохи не схожий на ксьондза. Болгарин, що зі мною прийшов, заговорив до нього, він відповідає теж по-болгарськи і зразу подає нам шкіряну сумку, щоб несли слідом за ним до господи. Прийшовши туди, вийняв він із сумки рясу та єпітрахиль і відразу подався до хворого. Я був дуже здивований виглядом ксьондза, але пан Арменак пояснив, що наші ксьондзи, коли їдуть у Туреччину, змушені відпускати якнайдовшу бороду і відрікатися попівського одягу, бо інакше жоден з них не добився б нічого доброго та ледве чи й залишився б живим не тільки через злобу і ненависть турків, але й через неприхильність самих попів та місцевих калугерів, які ненавидять наш святий католицький костьол. Повернувшись од хворого, ксьондз заговорив з нами по-польськи і сказав, що їде з Адріанополя до Львова. Тоді я, вклонившись, питаю, чи не знає він в Адріанополі ксьондза Бенігнуса і чи не міг би мені сказати, як його можна буде відшукати там.

— Я і є той самий ксьондз Бенігнус, — відповідає він. — А яка в тебе до мене справа?

Я дуже зрадів цій щасливій зустрічі і даю йому лист від Геліаса. Він прочитав уважно листа, потім питає:

— А як же звуть твого тата, про якого написано у цьому листі, ніби він у турецькій неволі?

— Марко Бистрий.

— Бистрий… Бистрий… — повторив ксьондз Бенігнус. — Це прізвище я ніби вже чув. Чекай, у мене є довгий список наших, які перебувають в’язнями у турків, — і панів, і холопів, і жінок, і нещасних дітей, що їх половили татари. Я зараз подивлюся.

Він витяг книжку, всю списану прізвищами, і почав переглядати її. Цей ксьондз присвятив своє життя і здоров’я тому, щоб рятувати з ясиру польських бранців: пани посилали його з грішми для викупу, і він був більш надійний, ніж вірмени, бо ті, хоч і визволяли багатьох людей з неволі, проте робили це не з самої християнської чесноти, а частіше заради зиску, вимагаючи значної плати. Поки ксьондз переглядав книжну, я мов на розпеченому вугіллі стояв, тому що всю надію покладав на нього.

— Бистрий, — відозвався нарешті ксьондз Бенігнус, — Бистрий, Марко Бистрий!

— Отже, живий, живий мій тато! — закричав я з радості, але одразу ж голосно заплакав.

— Півроку тому я бачив його, — каже ксьондз Бенігнус, — але чи живий він тепер, бог його знає.

— А де ви бачили його, отче добродію, і що він робить?

— Бачив у Варні на султанській галері: його продали до весла. Просив мене, щоб дав знать про нього його жінці в Підбужі, в економії самбірській, — вичитує ксьондз Бенігнус з книжки, — і сказав, щоб викупили його з неволі через мене або через львівських вірмен. Для цього вона повинна продати солтисівку. П’ятсот твердих талярів вимагає за твого батька той ага, в якого він веслує. Тоді, коли я бачив його, галера повинна була пливти в Чорне море. Це — військова галера; повертаючись з моря, вона причалює до пристані під Мезембрією; там і треба довідуватись про нього.

XIII Їду визволяти батька

Почувши від ксьондза Бенігнуса про свого батька, я вирішив насамперед порахувати, скільки маю в капшуку, бо досі я навіть не думав про свої гроші: все потрібне для прожиття я мав від пана Арменака як винагороду за свою службу. Від купця Курція одержав я, як це вже згадувалось, десять подвійних цекінів; у моїй скриньці, що її повісив Геліас у конторі пана Шпитка, назбиралося десять дукатів. Мені здавалося тоді, що я великий багач і бозна чого доб’юся з таким скарбом. А тепер, довідавшись, що за батька вимагають викупу п’ятсот твердих талярів, я з жалем узнав, що міг би заплатити лише частину цієї суми. На один таляр ішло три злотих, отже мені потрібно було тисячу п’ятсот злотих, а весь мій капітал становив тридцять дукатів, тобто ледве п’ятсот злотих, та й то неповних.

Все-таки я втішав себе думкою, що маю досить грошей, щоб добитися до батька і спробувати, чи не вдасться викупити його з неволі за меншу суму; а може, я допоможу йому втекти або, в найгіршому випадку, полегшу його долю. Тепер треба тільки якнайшвидше добратися до цієї Мезембрі, бо з розповіді ксьондза Бенігнуса мені було ясно, що коли навіть і не застану я там батька, то все-таки матиму про нього найбільше відомостей, якщо, звичайно, галера, на якій його держать коло весла, причалює до пристані в Мезембрії.

Я знав, що наш караван не поїде на Меземібрію, але все одно найбільшу частину дороги я проїду разом з ним, бо і до Адріанополя, і до Мезембрі, яку болгари називають Несемброю, дорога веде через Балканські гори.

Хворий візник ще не видужав, а пан Арменак не міг довше затримуватися в Рущуку, отже треба було