Софія Парфанович - Чарівна діброва

що? До роботи мя ніхто не жене, але сам іду, бо би-м здох без тої роботи. Сам в хаті, сам вдень, сам оден вночі, вив би чоловік, як той пес на припоні. То мус робити. Туга мя гризе та й загризе ще троха-троха.

Петро кладе жилаві руки на ямку під грудьми, там, де шлунок, і кривиться:

— Болит. Але ви гадаєте, що то від хороби? Та де, де! То так мене журба ссе, то так мя туга в’ялит. Якби-м мав при собі кобіту, не хорувавби-сми, бо ще не час вмирати, а хороба добра для панів, а не для мене. Але-м сам.

— Ви ж збиралися жінку спроваджувати…

— Збирав-сми ся, але нічо з того. Файні листи, пише, масненько називає і голубит. Але в кождім листі просит, би-м ї слав пакунки, що бідує.

Петро виймає з кишені дбайливо складеного листа, розгладжує долонею і дає пані читати.

Пише Василина, що не могла піти до ксьондза за метриками, бо цілу зиму хворіла, бо не було в чім, але як потепліє, піде. І просить посилку, а на кінці: «Так тя цілую, так тя обіймаю, які-м вдома робила, доле ти моя, любку ти мій!»

— Чого ж хочете? Так гарно пише, так вас голубить.

Петро складає листа й застромлює в кишеню. Спльовує.

— Ба, та що з того! Нема мені втіхи з нев і тілько. Хоть то великі гроші коштує, але би-м спровадив. Та, видите, вже три роки таке ся тягне і за паперами не піде, і не пришле, і все тілько шли й шли. Але ми писав оден з нашого села, би-м ї не вірив, що здорова й дужа, що з вуйком жиє, що ся не вибирає нікуда мандрувати, як ї добре з ним. А мені в очи світит, би-м посилки слав. Гроші великі, а втіхи нема. То-м писати перестав, пакунки перестав посилати, най си сидит, з ким хоче.

Присувається, кладе капелюха на траву, відкидає недогарок цигарки. Руки склав на колінах. Вони загорілі від сонця, вони поорані-порепані, промережані сіткою сухожилок і жил. Руки працюючої людини.

— Багато ту паніїв їздит і сусідські фармери мают не одну, що пішла би. Ту зараз на фармі вдова. То посилала сина, би-м йшов. Каже: що будеш робити на чужих? Приставай до мене, в мене поля багато, тілько газди нема.

— Ну, бачите: щастя само в руки лізе. Йдіть!

— Га де! Не пішов-сми і не піду! Ви не знаєте, які американцкі жінки? Ще нім з нев зачнеш жити, вже каже собі відписати гроші. А потім гроші забере, хлопа нажене і тілко. А суд і всьо присуджує та ще каже хлопові на ню робити, гроші платити щомісяця. Тяжко працював-сми на ті гроші, а така тілько цап! — і всьо пропало.

Журба пригорблює Петра. Чужа йому земля, чужі люди, чужі звичаї. Він боїться всіх, боїться, що пограбують тяжко зароблені гроші.

— Але вам щось повім: ви самі та й я сам. Може, би-сми ся одружили? Не від нині вподобав-сми вас.

Пані дивиться в далечінь. Роки скитання, самота, хвороби, боротьба за життя. Давно-давно нечуті слова ласки…

— Ви десь робите, то си робіт. А мені добро, що в суботу приїдете, та й два дні мати му кобіту і буду щасливий… Гроші маю. В банку лежут. То вам ті гроші запишу: як умру, то матимете.

Так, Петро — практичний і приступає до торговельної сторінки справи.

— То ви ся надумайте. За мнов вам добре буде, я ще кріпкий і любити вас буду.

Пані переводить очі з далечини, на якій просувався фільм її життя, і розглядає жениха.

— Я, Петре, була раз одружена і не за гроші, а з любови. Гроші вмію сама заробити і не потребую нічиїх. І за гроші ні з ким не житиму. І немає в мене вже здоров’я до подружжя.

Петро не зневірюється:

— Та що вам бракує? Аво, які-сте дужі та й файні!

Пані прикриває очі повіками. З одного кутка здіймає сльозу. Завтра може закритися для неї книга життя. Перед входом у ворота темряви — зелений оваль Діброви і самітня людина, що кличе до життя.

Заперечливо хитає головою.

Петро бере косу через плече, закурює і тяжким повільним ходом подається поміж дерева. Там стає косити. Щось говорить до себе, щось бурмоче. А коса тільки — шмаг! шмаг!

* * *

З тої пори настрій у Петра погіршився і став постійно погіршуватися. Він майже зовсім оглух і не розумів людської мови так, як не розумів, що пані, яку він уподобав, не виганьбила його і не образила його. Він став жити з почуванням гніву й