Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Всілися за стіл. Лев зайшов на електронну пошту. Дійсно, у папці «Відправлення» були два листи. Один на адресу Стійкої, другий — на Борисову. Відправлено близько десятої ранку з хвилинним інтервалом.

— Що скажеш? — запитав Безрукий Мудрагеля. — Я цього не відправляв.

— Погано і добре... — відповів Борис у своєму засекреченому стилі. Він читав вітального листа до Стійкої і прицмокував.

— Якщо ти зі мною не будеш по-нормальному балакати, заробиш у лоба! — попередив Лев.

Однак вундеркінд наче не чув погрози. Бо щойно з дотепника-жартівника перетворився у строгого дослідника.

— Погано, — пояснював він далі, — бо хтось дізнався пароль від вашої пошти, володіє всією вашою інформацією і від вашого імені влаштовує провокації... А добре, бо ми знаємо, що є ще хтось, кому відомий час викрадення душі... І що за нею полюємо не лише ми, але й компанія, зображена на світлині, яку ваш «швидкісний» комп'ютер не може відкрити... — та на цих словах на зло хлопцеві комп'ютер все-таки видав фото.

Деякий час розглядали ділових Стійку, Лавника і Войтович мовчки. Вони явно давно не відпочивали, бо обличчя були напружені і замислені.

— Схоже, вони дійсно злигалися, — мовила Марі, що час від часу прибігала з кухні.

— А це означає, що вони не впевнені, що так легко можуть здобути душу Львова... І найбільш імовірно, що вони, як і ми, ще не знають, де ця душа ховається... — припустив Борис.

— Стає цікаво... І не так від цього тріо, як від того, хто і коли вліз у мою пошту... — Лев краєм ока вздрів у дверях спальні Любу з Ганнусею на руках. Дівчина з цікавості аж завмерла. — Заходь до нас, Любо, чого там ховаєшся?.. — запросив Безрукий.

— А можна? — зраділа та.

— Звісно. Тобі й так чудо з ботанічного саду уже все розказало.

— Леве!.. — дорікнула Марі. — Може, хлопцеві перед дівчиною неприємно, що ти його так називаєш!

— Якщо Люба хоче бути повноправним членом нашого схибленого товариства шукачів привидів, то хай звикає. Бо чудо з ботанічного саду — це чудо з ботанічного саду. Правда, Борисе?

— Істинна... Я Любі довіряю. Але давайте до діла. А ви не думаєте, Леве Львовичу, що це «тріо», як ви кажете, і може бути зломщиком вашої пошти?

Безрукий задумався.

— Швидше, ні. Я змію знаю добре — вона дійсно була здивована листом... Щиро здивована... Якщо слово «щиро» щодо неї взагалі можна вжити.

— Я теж думаю, що не вони... — відповіла Марі на запитальний погляд вундеркінда. — Сенс?..

— Щоб нас заплутати...

— А викривальне фото? Який зиск їм від того, що ми дізналися про їхню шайку? Хіба, може, Стійка задумала нас відволікти від себе, га? А Ярема і Зоряна нічого не знають, бо лише громовідвід? Це ж зрозуміло, що ми тепер і за ними будемо слідкувати, еге ж? — розмірковував Лев. — А з іншого боку, Ярема і Зоряна зовсім не телепні, щоб без вагомого приводу, просто так піти на контакт із змією Стійкою! Вона ж людей відштовхує від себе ще здалеку, і слова не мовивши.

Борис занурив пальці у своє смоляне волосся. Виглядав, як Мауглі, що тільки-тільки виліз із вовчого лігва.

— Зараз ми ні до чого конкретного не додумаємося. Версій може бути сотні. Фактів мало... Давайте, Леве Львовичу, я зміню вам пароль на пошті. На якийсь надійний. Або ще краще створю нову поштову скриньку, а стару ліквідую. То як?

— Давай нову. Тільки я собі дещо скачаю... — Безрукий знову зайшов на електронну пошту і знайшов свіжого листа. Вже прочитаного... Відкрив. — Від мера... — нагадав. Зберіг прикріплений файл і сумно витріщився на вундеркінда: — Я не подумав, коли давав мерові адресу зламаної електронної пошти...

— Бачу, — сказав Борис. — Навіть не буду казати, що, м'яко кажучи, нам знову дали гучного ляпаса. Тепер не знаю, що ліпше: чи щоб украдена інформація була важливою, чи ні...

— Я теж не знаю... — промимрив Лев. — Там має бути фото крісла дракона, зроблене 15 квітня опівдні.

Чотири пари дорослих очей і пара дитячих прикипіли до монітора. На весь екран вабило таємницею крісло дракона, що купалося у весняних променях. Крісло манило, не даючи навіть кліпнути. Випромінювало незбагненну силу, красу і затишок.

— Це те саме крісло? — Марі витріщилася на Лева.

— Так. Тільки перше фото, якого ти з Ганнусею злякалася і яке мене ледь не відправило на той світ, було зроблено опівночі, коли владу бере в руки морок... А друге — опівдні... Отак-то... Одне й те саме крісло, а видає два світи...

— Леве Львовичу, ви геній! — вигукнув Борис.

— Не я геній, а твоя Люба! Бо, наскільки я поінформований, голуб'яча дівчина вважає, що мало б бути ще одне послання... Від світла... Так? — Безрукий звернувся до ошелешеної дівчини.

— Так... — відповіло дівча. — Але...

— «Але...», Любочко, зараз перевірить наш вундеркінд. Він уже знає, як це робити. І якщо дракон приховує