Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Пройшла через неї і Віруня Любінецька (за метрикою Красюк, типове теклівське прізвище, як і Любінецька, вони майже однозначні в Теклівці). Було таке дурманне бажання і в Касі на другий день після випускного вечора.

Зараз вона згадала все до дрібниць. Катеринка вже знала не лише те, що вона красива, а й що вона дуже, по-теклівському – тяжко красива. Що в неї глибокі, бірюзові, зі сріблястим полиском і сяйливою глибиною очі. Чар цих рідкісних очей ховався у ледь вловимій, ніби навмисній, майже не помітній, а все ж помітній розкосості, іноді – навмисній. Тому вона дивилася на людину ніби об’ємно, ніби обіймала, а не плоско, як на малюнку. Великі, викочені стручки стигловишневих губ, про які в Теклівці казали: «гля’ яка налита ґемба, все життя можна цілувати!» Тонка, що м’яко перетікає в округлі клуби,[79] талія. Це від мамці, вона в мене й досі он яка красунька-молодичка. Татусь (вітчим, але тато!) досі танцює біля неї, ніби йому не віриться, що має за дружину.

А груди! Вже потім вичитала в Інтернеті, що це тип «ананас». А що вже пружні – розстібаю ліфчика, а вони вистрілюють на свободу. Така вже в нас «консістуція», казали мамця і бабуся Ксеня. Отож, знала, що дуже, тяжко красива. Але що їй ця краса принесе в житті, не здогадувалась.

Минулої осені до Теклівської школи призначили вчителем малювання молодого художника-галичанина Романа Микитовича Безпалка. Стрункий, акуратні вусики, борідка, джини в обтяжечку з вишитими ногавицями, вишнева шкіряна курточка. А ще красивенні жести, летючі змахи рук, ніби пензликом водить по полотні. І всотуючий у себе погляд, від якого, починаючи із шестикласниць, у дівчат підкошувалися ноги.

Після уроків він просив Катрусю хоч півгодини позувати йому. Будь ласка, не заперечую, Романе Микитовичу.

Через три тижні він виставив у коридорі портрет випускниці Катрі Любінецької. Не йняла віри, що це – справді вона, навіть знаючи, що дуже-дуже красива. Юна гетьманівна, чарівна фея, мавка, русалка. Але найбільше вражала ідея картини: тьма-тьмуща парасольок під дощем цілковито закривають людські обличчя. Мокрі, сірі парасольки. Мряка. Похмурий день. І – лише одне-єдине відкрите, сяюче, розумне і прекрасне обличчя дівчинки – Катрусі, одинадцятикласниці з Теклівки. Одні бачили портрет Каськи Любінецької. Інші дошукувалися глибшого сенсу картини: безликість сірої маси і присутність світла яскравої особистості. Будні і свято.

На випускному вечорі Роман Микитович подарував Касі цю картину, і вона висить у її світлиці на великій стіні між двома вікнами.

Ранок випускники зустрічали у М’ятній Ямі, цмулили шампанське, купалися у ставочку, виспівували, кілька пар дівчат і хлопців після купання зникали в калиновому гаю, звідти чулися шепоти, крики, зойки і масні реготи, але Кася, розуміючи, що відбувається, була байдужою до того. Сама не вірила, що це можливо, але того досвітку було саме так.

Кася відіспалася до обіду, склала шовкове плаття з ручною вишивкою на грудях та подолі до скрині, одягла полотняний костюмчик із шортів та блузочки, сіла на велосипед і поїхала кататися по стрімких теклівських пагорбах. І треба ж! Веселий, покірний велосипед «Україна» сам прикотився до М’ятної Ями.

По полудню Яма була ще вільною, по вінця заповненою сонцем та вільглістю від джерела і ставочка. Над нею мерехтіли метелики, ґедзі, бабки та ластівки, що звили гнізда під дашком перехнябленої набік альтанки.

Каська кинула велосипед на траву, швиденько, задихано роздягнулася і, ще раз роззирнувшись на всі боки, потішилася своїм гожим тілом, стрункістю, крутизною талії та клубів. Розгорнула очерет, що гостро лоскотав груди, живіт, литки і стегна, ввійшла в грузьку копанку з теплою, млосною водою, що обіймала і пестила її, аж підгиналися ноги. Сонце, тепла, болотяниста, із духом торфу, вода, сріблясті бабки над головою, ширяння ластовенят, усамітненість, хтивий дух М’ятної Ями з усіх боків обступали Катюню і ліпили з неї Жінку, сповнену несподіваних відчуттів, хотінь, віддавань…

Щоб погамувати цю навалу емоцій, Кася вихопилася на берег, впала на траву, млосно витягнулась і провалилася в сон.

Вона прокинулася від лоскотів, що шастали по її щоках і шиї. Заусміхалася, засовала ногами – і прокинулася. Біля неї стояв на колінах і всміхався… Роман Микитович Безпалко. Він водив гілочкою м’яти по її сонному тілі.

– Ой! Пане Романе! Ви – з неба? – Це він навчив її оцього «пане» і пояснив, що в українців не було заведено називати людину по батькові, а лишень старших і поважніших – на ім’я та на Ви. По батькові прийшло до нас після окупації України Росією. Це у них: Іванов, Сідоров, Пєтров, Міхайлов… А в нас – особистість: Іваненко, Петренко, Михайленко, або ж родове, професійне – Кравчук, Машталярчук, Ковальчук, Муляр, Шевчук…

Лишень зараз, прокинувшись, вона побачила мольберт і олівцевий начерк малюнку із сонною красунею, що розкинулася у квітучому різнотрав’ї. Катерина хапливо встала, одягнулася, боячись, що хтось заскочить її (навіть не в купальнику, а в спідній білизні) з учителем Безпалком.

– Ні, на поклик Лореляй, у М’ятну юдоль,[80] – Кася нічого не зрозуміла із сказаного, а лишень красиво усміхнулася, знаючи, чого та білозуба усмішка варта.

– Ну що, красунько моя, стели ліжник та діставай пластикові чарочки, – сказала мати, перервавши млосний спогад дочки.

Тому вже стелячи старий, протертий до дірок