Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– А ти, падла, куди дивишся? Чого таке печатают?! Для чого тебе тут тримаю?

Леонід скульбачився від болю в животі, але дістав ще один, м’якший удар в потилицю, заточився і впав на килим.

Отямився вже на дивані. Над ним стояв охоронець Президента з мокрим рушником через плече та пляшечкою нашатирного спирту.

Льоня два тижні провалявся в лікарні, пояснюючи лікарям, що на нього ввечері біля дому напала бандота. Він повернувся на службу в ранзі вже другого помічника з окремим кабінетом і секретаркою Асею та урядовим телефоном – «соткою».

Льоня навіть шукав нагоди, щоб потрапити Президентові під гарячу руку ще раз, але обійшлося. Поталанило. Він втерся в групу прокурорів, що відряджалися в європейські країни для того, щоб розвіяти міф про невинуватість Янаконди (ця вигадка, що нібито Президент Хазар мстить, бо хоче позбутися єдиного суперника, охопила більшість найвпливовіших лідерів держав!).

Тільки один із заступників Генпрокурора через пень-колоду володів англійською, а перекладачі мали повноваження… лише переказувати сказане іншими, Льоня, що перфектно знав англійську та трохи німецьку, – опинився чи не в центрі уваги журналістів.

Під час прес-конференцій на нього нападало таке натхнення, таке непереможне бажання захистити Артура Михайловича, догодити йому, що він починав домислювати, фантазувати, вигадувати якісь обвинувачувальні деталі, епізоди. У той момент він сам у це ревно вірив і жалів Яну, яку шанує і співчуває, але факти, факти, шановні колеги! Країні завдано величезних збитків, зраджено національні інтереси. Ще немає вироку суду, можливо, її виправдають. То компетенція суду, який педантично досліджує справу.

Після нудного прокурорського офіціозу журналісти охоче погоджувались на розмову із помічником президента від опозиції Леонідом Голотою. Він не звинувачував Яну, як це робили прокурори, а жалів. Як красиву жінку. Як матір. Як лідера опозиції, яку вона скомпрометувала своїм антидержавним вчинком… Наш Президент і сам у молодості помилявся, був за це покараний, але вчасно зробив висновки і став главою держави.

А ще довірлива інтонація. А ще розчулене шморгання носом, сентиментальність, колоритна вишиванка, добротна англійська… Він забезпечив, хай і не переможний, а все ж інформаційний прорив делегації.

Генеральний змушений був доповісти про це Президентові. А тут саме Перший заступник пересів у міністерське крісло. Ось так я наблизився до Тіла.

– Слухай, вона справді Скажена Вовчиця. У неї нема страху! Хіба не понімає, що ми загнали її і спрацює капкан? Вона вже в моїх руках, а ще, бля, огризається, кусає за руку. А должна ж лизати, лизати! Всьо! Давай команду. Заткнути ротяку! Під час суду вона лізе на екрани, розкидає провокаційні інтерв’юхи. Підбурює людей. За ґрати! В СІЗО!

– Дано всі розпорядження, пане Президенте, нащот позбавлення волі. Лаврентьєву вже знайшли квартиру в Царському селі, виділили охорону. Готовий до подвигу.

– Проконтроліруй, щоб усьо чотко.

– Тільки зря ми віддали таможку лже-союзникам. Велике бабло тече сквозь їхні пальці, а пользи нам, як Ви кажете, комар набздів… Пацан зажрався, пане Президенте. І вождів своїх – лєваків запакував – зельоними задніцу підтирають, але не діляться. Треба мінять. Не тільки треба, а й нада, пане Президент. Є надьожна кандидатура з наших.

– Не торопись. Коміки[77] можуть розвалити наш моноліт. Без них у конюшні[78] рискове большинство. Рано. Перед виборами якщо підуть в опозіцію, тоді ми йому – підсрачника. А може – до цюпи. Посадимо і всьо заберьом…

«Славута» вскочив у засохлу після весняних злив колію, що вела до днища М’ятної Ями, і мама вимкнула мотор. Машина котилася сама, гуркочучи старими, спрацьованими нутрощами ще голосніше ніж тоді, коли торохкотів мотор. Кася здогадалася: мамця буває тут, бо добре знає дорогу… На здоров’я, мамусько.

В’їхали в густу траву з високими мітлами коров’яка і деревію, що бігли навстріч світлу фар, з них вискакували коники, вилітала комашня, вифуркували дрібні пташки. Зупинилися біля джерела, що тьмаво засвітилося під місяцем. Альтанка, яку щороку напровесні лагодили теклівські чоловіки і хлопці перехнябилася набік, крізь протрухлу дощану підлогу буянила кропива. Жебонливо дзюрчав потічок із джерела, впадаючи в очеретові зарості, де ще недавно було озерце, а зараз лишень величенька, заросла ряскою копанка.

Про М’ятну Яму кожен теклівець має свою, обов’язково душевну, інтимну, історію, про яку не кожному і розповіси. Через М’ятну Яму пройшли всі покоління корінних жителів Теклівки. Зрештою, приїжджі також, якщо в них була душа, що здатна одгукнутися до іншої душі. І тіла також.

У Теклівці М’ятну Яму згадували дуже, сказати б, ощадливо, бо це викликало в кожного чоловіка чи жінки (незалежно від віку) велику низку асоціацій, спогадів, болю, щемких, лоскітливих кольок у лівій частині грудей.

«Було та загуло», – зітхають старі. Ну та й шо, і батьки наші туди ходили і їздили», – деруть носа середульші теклівці. «А ми хіба гірші за дідів і батьків. Гайда!» – закидають ногу на велосипед, де вже сидить, виблискуючи білими, майже люмінесцентними, литками однокласниця, школярі-старшокласники. А ще менші заздро дивляться їм услід і хочуть швидше рости.

М’ятна Яма! Про неї може говорити вголос лише той, хто через неї