Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

мертвого отамана, а потім, прив’язавши тіло ногами до коня, привезли в його рідне село Мельники. У дворі батьківської хати з Василя здерли одяг і кинули в сіни.

Ось як у романі «Холодний Яр» описував побачене учасник тих подій Юрій Горліс-Горський.

«Над Чучупаковою хатою в’ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові, — чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепчуть — повторюють якесь слово...

Звертаюся до неї — але вона нічого не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.

Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками...

...Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:

— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней: получайте — кричать — свого бандита!

А Петро, бідолаха, — на возі, дротом весь обкручений, — не журіться — каже до нас — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці...

Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою34... А ті сукіни сини нарочито: «Полюбуйтесь, полюбуйтесь... зараз за селом розстріляєм...» Ганя в крик... а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: «Не дам батька!» — Та й годі... Старший кацапюга відкинув її ногою та й командує: «Заганяйте всіх до середини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і — запалили. Чуть не подушилися від диму, поки люди випустили».

За кілька днів чекісти розстріляли й Петра.

Василя поховали в Мельниках. 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака встановлено меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. Щороку 12 квітня на могилу Головного отамана з’їжджаються українці, щоб вшанувати пам’ять холодноярця.

Джерела

Горліс-Горський Юрій. Холодний Яр. — Х.: КСД, 2017.

Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — К., В., 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Gmy0fJ

13 квітня 1937 pоку письменника Івана Калянника перевели до спецкорпусу київської тюрми

Іван Калянник був прекрасним поетом, а найголовніше — справжньою радянською людиною.

Сергій Борзенко

Івана Калянника заарештували 4 листопада 1936 року в Харкові. Співробітник Харківського обласного управління НКВС Замков роглянув матеріали, які ніби свідчили про те, що Іван Калянник «був учасником контрреволюційної фашистської терористичної організації, яка мала мету боротися з радянською владою», і ухвалив тримати його «під вартою в спецкорпусі № 1», аби він «не зміг ховатися від суду і слідства».

На допитах, які вів слідчий Лисицький, Калянник не визнавав за собою ніякої провини. Термін утримування його за ґратами подовжували 5 разів.

За півроку, 13 квітня 1937 р., поета перевели до спецкорпусу київської тюрми, де скоро змусили визнати приналежність до контрреволюційної організації.

На закритому судовому засіданні 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Івана Калянника до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано 15 липня 1937 року.

Додатково справу розслідували після смерті Сталіна. Свідчення дали письменники Сергій Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда.

Військова колегія Верховного Суду СРСР 21 січня 1958 року скасувала вирок щодо Івана Калянника і припинила справу через відсутність складу злочину.

Джерело

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/JFqzDA 16 квітня 1971 року КДБ при Раді Міністрів УРСР надіслав на адресу ЦК КПУ інформаційне повідомлення про виявлення місць поховання страчених людей у районі хутора Биківня35

Биківня (нині — північно-східна околиця Києва) — це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, тут поховані від 15 до понад 100 тисяч осіб, що були закатовані під час допитів або розстріляні у позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

13 квітня 1971 року міліція затримала трьох підлітків, які в районі хутора Биківня розкопували ями із «рештками скелетів людей» та діставали звідти золоті коронки і зуби.

КДБ повідомляло, що в указаному районі загалом було знайдено понад 100 ям. 15 квітня 1971 року спеціальна комісія у складі: районного прокурора, представників МВС і КДБ, судмедексперта розрила одну яму та дістала звідти 25 решток скелетів.

Більшість черепів мали отвори від куль.

З ям були вилучені: чоловіче та жіноче взуття, зубні щітки, розчіски, маленька металева кастрюля та кружки, окуляри, портмоне, дерев’яна табакерка, ремінці та інші предмети. Частина речей — закордонного виробництва. Також були знайдені дві скляні півлітрові пляшки з датою випуску «лютий 1939 року».

Комісія дійшла висновків:

— йдеться про розстріл людей;

— хронологічно розстріли відбулися в період Другої світової війни;

— вбиті перед смертю перебували не в тюрмі, а, судячи з усього, у якомусь таборі;

— кількість вбитих та похованих — близько 2 тисяч;

— вбиті переважно були міськими жителями.

Узагалі, уперше інформацію про масштабні поховання у Биківнянському лісі оприлюднили представники німецької окупаційної влади у 1941 році. Розкопки тривали до 1943 року.

СРСР, своєю чергою, оголосив, що знайдені рештки належать жертвам німецьких окупантів. Для підтвердження наводився той факт, що у 1941—1943 роках з іншого боку Биківнянського лісу діяв німецький концтабір.

Тільки у 1971 році під тиском масових скарг на мародерів у Биківнянському