Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.

— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?

— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!

Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:

— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.

Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.

— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — і знову підвів погляд до неба.

Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.

— Почекаємо трохи…

— Давай очі заплющимо…

— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.

Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками.

А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем.

— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім…

— Чуєш? Земля заговорила… — мовив батько і підвівся, зняв з голови картуз, пересмикнувши від холоду плечима. — Під вечір буде вже зима, — сказав.

Нарешті земля розступилася. Якось фантастично розступилася, наче перетворилася на пару, на густий туман. А коли той густий молочний серпанок розвіявся, вони побачили перед собою…

— Мамо! — Микола кинувся до ще не старої жінки, що стояла нерухомо, ніби бездоганно виготовлений манекен.

— Доброго дня, дорогі мої… — Жінка зробила невпевнений крок і вийшла з могили. — Яка я рада вас бачити… Дитинко, ти змарнів. Ти не бережеш себе. — Мати стала на коліна перед Миколою, пригорнувши його до себе.

На батькових устах грала усмішка:

— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого не захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Ще простудишся.

І вони рушили додому.

“Я й сам собі не вірю, не можу повірити… Але намагаюся пригадати все, як зоно було. Дуже багато чого забулося. В пам’яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об’єднавши їх навіки звуками музики Бетховена… Я люблю Бетховена. Колись любив… А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках… А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати… А мама плаче…”

Микола Рябчук
ЖИТЛО
(Памфлет-пародія)

“Можливо, ніхто з нас не знайшов свого будинку… Ми тільки знаємо — він десь є… І якщо вдасться його відшукати, нехай ми проживемо там усього лиш мить, все одно ми повинні вважати себе щасливими”.

Трумен Кепоте, “Лугова арфа”

Помер чоловік. А що він до останньої хвилини був у власності панів генералів, то дальша його доля упала на їх плечі.

Вирішили його поховати, та з’ясувалося, що для похорону потрібен дозвіл спеціальної комісії.

Чоловіка поклали в незграбну, але новеньку домовину та й лишили до приходу комісії. Там він поволі зогнив і перетворився на купу білих кісток. Лежати було трохи незручно, але чоловік умів думати про щось інше. Найчастіше він уявляв собі день приходу комісії. Пани генерали тоді стоятимуть струнко, а може, їх і зовсім не пустять до кімнати з покійником.

Комісія, однак, не приходила, й коли пани генерали завітали вдруге, то побачили, що домовина потріскалась і фарба на ній облупилася. Довелося її власноручно ремонтувати, аби не зганьбитися перед вищим начальством. Зрештою той ремонт їм набрид. Тоді залишили покійнику необхідний інструмент і суворо наказали доглядати своє житло. Та й пішли геть, теревенячи про футбол, про ресторан “Залізний стовп”, перейменований на “Стовп імені пана Заліза”, та про наступні військові маневри. Ще довго лунала їх бадьора пісня “Орли вилітають, гей, орли!”.

Чоловік зрозумів наказ панів генералів, але не второпав, як з ним упоратись. Попри всі зусилля він не міг нічим ворухнути, тож заснув під болісні самокартання. Вранці він відчув на своїх кістках плоть. Поворушив ногою, потім підвів голову і дзвінко вдарився чолом об віко труни. Так він допевнився, що вже майже живий, але з сумом помітив, що не годен вволити бажання панів генералів — надто вузька домовина і зовсім вона не пристосована до праці. Так минув день, ніч, а на ранок чоловік побачив, що домовина стала просторою, то й зметикував, що це він сам зменшився. На радощах він аж застрибав, дошки, наче паркет, вгиналися під ногами, було трохи затемно, але тепер чоловік міг виконувати обов’язок, покладений на нього панами генералами.

Віднині він сумлінно забивав цвяхами менші тріщини в дереві, пробував також малювати, але це виявилось нелегким ділом, бо малювати слід було ззовні, тоді як сам він знаходився всередині. А що зарадити лихові було ніяк (пани генерали, мов щоб навмисне завдати зайвого клопоту, не появлялися), то чоловік узявся малювати домовину зсередини, від чого вона стала ще гарнішою.

Крім цих турбот, він мав удосталь вільного часу, в який прогулювався уздовж свого житла, згадував минуле або ж майстрував трамвай. Взагалі жилося не зле, спершу чоловіка переймала думка, що його помешкання все-таки — труна, але він її небавом подолав, провівши вздовж і впоперек дощок вузькі смуги, які мусили означати клітчані грати. Аби не лишилося жодних сумнівів, він гостряком цвяха видряпав над головою напис: “ЦЯ КЛІТКА — НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКУ”.

Трамвай вийшов поганенький, він нікуди не рухався, але служив чималою розвагою. Щоранку чоловік сідав у нього, брав квиток, розгортав у пам’яті колишні газети, перечитував, а на