Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

Рекар нахилився до своєї колишньої коханої і поцілував її у вологе волосся.

Економічний оглядач всеукраїнської газети «Дзеркало дня» Віра Курилець рідко коли діставала з шухляди свій квиток члена спілки журналістів. Приналежність до цієї професійної спілки для неї означала передусім дотримання цілого переліку правил і етикету. Однак рано чи пізно кожний творчий працівник газети дізнавався, що його статті мають, окрім соціального резонансу, ще одну властивість — приносити головному редактору бабло. Відділ реклами був посередником між творчим натхненням журналістів і редакційною касою. Вірі це нагадувало ситуацію, коли магазин ритуальних послуг з його штучними квітами і надгробними вензелями береться забезпечувати зв’язок між небіжчиком і Господом Богом.

Приблизно з таким настроєм Курилець уранці прочинила двері до кабінету, де сиділа заввідділом реклами Ольга Маслова. Мотивація цього вчинку була суто прагматичною і навіть благородною: прагнення піти назустріч багатому замовнику з Франції. Десь на денці душі, щоправда, таїлася надія ще раз побачити Париж.

Маслова була втіленням холодної доброзичливості. Певно, так повинен був виглядати професіоналізм, з яким працювала редакційна «доїльна» машина. Згідно з її технологічним циклом відвідувача з милою посмішкою направляли за одним маршрутом: текст, угода, гроші. Зарплата Маслової була на рівні заступника головного редактора. Із журналістами, оскільки всі вони без винятку таємно чинили опір «доїльному процесу», ця доглянута елегантна жінка поводилася не так доброзичливо, як діловито.

До Віри Маслова ставилася привітно; їх зближував передпенсійний вік і тривала спільна робота у «Дзеркалі дня». Суперечок між жінками не виникало. Ольга, у минулому керівник прес-служби великого державного банку, чудово усвідомлювала, що половина ринку реклами в Україні, якщо не більше, перебуває у тіні. А прихованої реклами, чи то пак замовних матеріалів, на цьому ринку ніхто й не брався підраховувати. Редакційні доходи через це не тільки не зменшувались, а, навпаки, збільшувалися.

Звістку про потужного іноземного рекламодавця Ольга сприйняла зі стриманою цікавістю. Ані тіні скепсису не промайнуло на її миловидому обличчі.

— То в тебе там племінниця, яка все це організовує? А ти сама не хотіла би стати тим самим кореспондентом, який поїде на запрошення торгово-промислової палати?

Віра відповіла ствердно, лише поставила умову:

— Нехай це буде оформлено як відрядження від «Дзеркала дня». Принаймні так я матиму статус кореспондента, тож за кордоном до мене ставитимуться відповідно. Посольство швидко надасть візу.

Ольга трохи замислилась, уздрівши в цій пропозиції пастку для редакційного бюджету, і зазначила, що у будь-якому випадку їй слід порадитися з керівництвом.

Уранці шеф не поспішав до рідних редакційних пенатів. Зазвичай у цей час він збирав вершки депутатських новин у парламенті. Кремезну постать головного редактора часто можна було побачити на третьому поверсі Верховної Ради, де купчилися журналісти, політики, експерти і помічники народних обранців. У разі вдалого «полювання» він спускався на другий поверх, де поспіхом домовлявся про щось із парламентарієм, який заради нього вийшов із сесійної зали. Завдяки цьому «полюванню» в газеті з’являлись ексклюзивні інтерв’ю, які зараховувалися до редакційного літопису як медалі та ордени. Утім останнім часом, унаслідок зустрічей з народними обранцями, на економічну шпальту все частіше вигулькували статті про дрібні комерційні скандали. Розібратися, хто в них правий, а хто винуватий, було важко. Після таких публікацій у читачів залишалося відчуття недомовленості й бажання дізнатися, навіщо поважній газеті, якою було «Дзеркало дня», копирсатись у чийомусь корпоративному непотребі.

Готувати таку продукцію до друку доручалося здебільшого Курилець. Їй давали якийсь неоковирний текст, підготовлений бозна-ким, і вона, гидуючи цією роботою, все-таки бралася за справу. При цьому їй здавалося, що, подібно до двірника, вона упорядковує смітник — звісно, задля якихось гуманних цілей. Віра ретельно правила стилістичні помилки, прасувала кострубаті фрази, шліфувала незграбні вирази — так, неначе намагалася перетворити відверто нікчемний текст в літературно довершений твір. Головний редактор із цього приводу якось запитав Віру, навіщо вона так старалася.

— Щоб мені не соромно було читати нашу газету, — відповіла Курилець, не моргнувши оком.

Але шеф не любив людей, які переважали його хоча б у чомусь, тим паче тих, хто намагався показати свою моральну вищість. Він здогадувався: Вірина маніакальна відданість стилістиці була прихованим проявом опору. Курилець прагнула займатися ділом, а не його імітацією, творчістю, а не рекламою. Час від часу журналістка привселюдно нагадувала головному редактору про свою потребу у відрядженнях. Але, тікаючи від марудної щоденної роботи, він не міг запропонувати своєму економічному оглядачеві нічого іншого взамін. Тим паче що редакційний гаманець, так само, як і економіка, з якої спеціалізувалася Віра, був мізерний, і з цим треба було миритися.

Рішення, навіть ті з них, що вимагали екстреного розгляду, шеф приймав досить повільно. Віра перебувала у невіданні цілісіньку добу. А за цей час передумала багато чого, про що давно не згадувала. Навіть якби сталося диво — і вона таки поїхала у закордонне відрядження, то зустріч з Аленом і Франсуа не була б радісною з однієї вагомої причини. Українсько-французька співпраця дала свої плоди. З одного боку, нащадки Володимира Недяка таки зрушили з місця закляклу в зубожінні Соболівку. З іншого — надмірні зусилля підкосили Миколу Курильця, він зліг з інфарктом. Брат страждав через своє незвично тривале дозвілля і фізичне безсилля. Зв’язку з Анною ні у нього, ні у Віри не було — Шура втаємничила будь-які відомості про свою «француженку».

Неспроможність скористатися своїм журналістським статусом у цьому випадку дратувала Курилець. Якщо два роки тому під час поїздки до Франції разом з Миколою вони не змогли побачитися з Анною — не знали її прізвища, то тепер встановити з нею контакт було тим більш малоймовірно.

Несподівано зателефонувавши вчора, уманська родичка розпочала розмову такими словами:

— Днями мені мій колишній наснився. Чи, бува, не здох?

Сестра ледь стерпіла образу, але стрималась, щоб послухати розповідь хвалькуватої братової до кінця. Шурина віза до Франції була майже готова, отож, у разі успішного розміщення реклами, жінка бралася особисто вести справу. Мовляв, може переповісти слова головного редактора чи то відвезти документи.

З приводу Шуриної ділової заклопотаності Віра тільки посміхнулася, знаючи, наскільки ретельно готують подібні угоди і як прискіпливо ставляться до відбору осіб, які їх втілюють. Уманська циганка на таку роль навряд чи підійшла би. Невдоволена атмосферою секретності, якою було оточена Шурина витівка з рекламою, Віра підозрювала, що тут приховується щось нечисте. Жінки мало довіряли одна одній, якщо не сказати більше. Утім легковажність, з якою розпочиналася ця справа, незбагненними шляхами заволоділа самою Вірою, тоді як, навпаки, мала стати для неї попереджувальним сигналом.

Наступного