Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Невже в Полтаві хтось рекламує Копач? — зчудувався він.

— В Полтаві ні, а в Трускавці рекламують. Мені порадила поїхати сюди жіночка, що продає біля кювету прикраси з бісеру, — пояснила Рося, подумки похваливши себе: «Гожа версійка: туристка зі сходу, самотня, довірлива», й мовила грайливо:

— Може, познайомимося? Я — Валерія, Лєра.

— А я Олекса, — сказав він з проблиском інтересу. — Раджу вам зупинитися в моєї мами. Вона замешкує біля першого джерела, знаменито готує, але… також не за копійки.

— Я що, схожа на злидню? — образилася Рося.

— Багачки на маршрутках не їздять.

— Я маю фірму, маю гроші, — похвалилася Рося. — Проте не люблю ними розкидатися. Навіщо платити за галас, розбавлену водицю й танці з нудними цирозними пристарками, якщо за ті самі гроші можна мати зелений рай з міцною водою, в якому поночі розгулюють молоді Довбуші. Його, здається, кликали Олексою, як тебе?

— Умгу, — збентежено буркнув він, бо досі ніхто не прихиляв його до знаменитого розбійника, схожого на вигадливого, невтомного на бабах, й, водночас, обачного, як лис, Мацька.

Подумав здивована: «Напрошується, чи що?» І серце йому, задудівши, мов камінь з гори, впало до того, і, стверднувши разом з ним, підказало «довбущукові», що фортуна підкидає йому легке щастя — пустоголову туристку з чималими «манями». Якщо вони, звісно, при ній, а не в готелі…

Запитав, аж схлипуючи від хвилювання:

— А чому ви так пізно вибралися… до нас?

— Бо розговорилася з тією жіночкою лише годину тому, і вона сказала, що мене тут прийме будь-хто в будь-який час, аби гроші, — пояснила Рося.

— А речі… зосталися в готелі? — ніби між іншим, поцікавився він.

— Ні, — «простодушно» заперечила Рося. — На вокзалі, в камері зберігання.

«Навіть найдурніша не залишить гроші в камері. Отже, вони при ній», — подумав він і відчув, що йому нашпанувався не лише той, але й пальці зробилися наче довшими й твердими, як обценьки.

«Щастя, що Мацько поїхав», — подумалося йому, бо той хоч і дозволяв йому кінчати сторонських жінок, проте забороняв грабувати. Казав: «Баба любить гроші дужче за себе. Якщо її потаймиру «натєгнуть» — стерпить. А якщо до того ще й відберуть нелегко зароблені «маньки» чи золото, — пожене в міліцію». Навіть мертвлячок не дозволяв окрадати, бо «будь-яка річ — це доказ». А тут трапилася нагода не лише самому, без шефа «натєгнути» й придушити необачну сучку, але й заробити.

Проте, він вагався братися до неї на стежці. Та й сучка хоч і щупла, але вища за нього. Якби запровадити її кудись вглиб лісу…

«Треба підмогти падлюці», — вгадуючи його думки, вирішила Рося, якій також не хотілося допитувати маніяка там, де можуть з’явитися люди. І вона, ніби-то спіткнувшись, вхопилася за його руку:

— Провадьте мене, бо впаду просто вам під ноги.

Він одразу «купився», поклав їй руку не так на рамено, як на потилицю, і притиснувся до неї кістлявим стегном. Вона схвально хихикнула й запитала, вже через «ти»:

— А скільки твоя мама править за добу?

— Всі гроші, паннусю! Або нічо! — прошепотів він просто їй у вухо.

Її пересмикнуло від огиди, проте вона, пам’ятаючи, що пістолет усе ще в торбині, не збилася з попереднього тону. Протягла грайливо:

— Нічоо-го?

— Ага! — самовдоволено підтвердив він. — Опришки з дівчат плати не брали, і я не візьму. Ти файна дівчина, я молодий, нежонатий. Може, збочимо з дороги й теє?…

— Отак… Відразу?

— А чом би й ні? Час — гроші. Півгодини файної забави зі мною — місяць класного відпочинку «на шару».

Почувши це, Рося розсміялася, бо згадала, що попередня «забава» з ним тривала заледве хвилинку. Той вичув насмішку й розлютився:

— Не віриш, що розплачуся, чи може, півгодини тобі мало? Хочеш гратися до ранку? Я можу, якщо мені посмакує!

— Вірю, вірю! — поквапно запевнила його дівчина. — Я згодна!

Він не сподівався, що так хутко і легко доможеться свого, бо не лише дівчата, але й старші жінки-розведенки нехтували його залицяннями, наче крізь штани бачили, що той у нього завбільшки з палець. Відтак, він не знав жінки й сам бавився своїм «пальцем» або ж ловив кайф, уявляючи, що недолугий відросток відпав, і на його місці утворилася щілина, велика, як лаз у печеру, котра захоплює й жадібно втягує в себе неймовірно грубого, головастого прутня разом з яйцями, великоцькими, мов гарбузи. Тримаючись при цьому за пишні «груди» (подушки-«думки»), він п’янів від утіхи, що народжений жінкою і може завжди, будь з ким… Допоки не з’явився Мацько і не зробив його мужчиною, не сказав йому: «Вбий у собі бабу!» Двох він уже вбив, закінчуючи, й, зазнавши насолоди, незрівнянно більшої за «бабську», збагнув, що самцем з руками-обценьками бути цікавіше, ніж самицею з покірливим, завжди розчахнутим лоном, бо остання може виснажити самця, але витиснути з нього життя — ні. Витискати з тіла — теплого, пругкого, як той, перестрашену душу солодше, ніж застояну сперму…

Ця Лєра-холєра сходу вичула, що він — справжній мужчина, не гірший за хвалених опришків. Зосталося здолати останнього «бабського» страшка, що студить йому кінець, і довести всім хвойдам, які погоджували ним, а надто Мацькові — пихатому когутові, що він одмінився-переродився, що сам може спокусити будь-яку…

Але страшок не хотів здаватися. А туристка вичікувально дивилася на нього, і світло її ліхтаря, спрямованого на його дешеві старі кросівки немовби глузувало з нього, спалювало його впевненість у своїй невідпорності.

«Треба щосили вдарити її п’ястуком по голові або під дих, а потім затягти, непритомну, вглиб лісу», — вирішив він і вийняв руки з кишень. Вона зауважила це і, притиснувшись до нього, прошепотіла з пилом:

— Куди підемо, Олексику?

І страх поступився місцем упевненості, що дівчина справді хоче його і не буде пручатися…

— Тут неподалеку є печерка