Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— Так.

— То слухай уважно. Коли князь захоче побачити вас, я приїду сюди і скажу, де і коли він на вас чекатиме. Ну, бувай, Тимку!

Князь канівський із Сашком з’явилися під вечір. Сашко звівся на стременах і зазирнув за жовті ворота.

— Тимку, ти тут? — гукнув він. — Ми приїхали!

На ганок видибала старенька жінка. Вгледіла за воротами постать дужого вершника і хутенько скотилася з ганку.

— Заходьте, люди добрі, — вклонилася вона. — І ведіть своїх коників до стайні, а я їм вівса дам. У нас овес гарний, свій.

— Спасибіг вам, бабусю, — підказав Боброк. — Але і в нас він теж свій… Мені б тільки побачити того хлопця, що, кажуть, зупинився у вас.

Бабуся ображено стулила і без того тонкі вуста.

— А чому тільки Тимка? — запитала вона. — Мій племінець Йванко також хотів би зустрітися з тобою, княже канівський. Йому теж є про що розповісти.

— Гаразд, — відказав Боброк і в’їхав у двір. Спішився, кинув Сашкові повід і наказав:

— Зачекай на мене тут.

І слідом за старенькою піднявся на ганок. А Сашко від нічого робити почав ходити по моріжку.

«Тимко був правий, — думав він. — Бач, князь не взяв мене до хати, хоча й міг би. Значить, не хоче, щоб я знав про те, що трапилося в Красилові після нього. А мені».

Проте додумати не встиг, бо в цю хвилину старенька знову скотилася з ганку і повела Сашка на кухню, аби пригостити варениками з сиром та холодним узваром.

— А їм я накрила стіл ще раніше, — кивнула вона в бік світлиці маленькою пташиною головою. — Не годиться чоловікам гомоніти за ненакритим столом. А ми з тобою тут посидимо. Так?

— Та, — невизначено відказав Сашко, бо рот його був зайнятий варениками. І все ж стало трохи образливо, що його не запросили до чоловічої розмови. І дарма князь не любить, щоб про його біди знали найближчі люди. Бо кому ж іще переживати за тебе, як не найближчим людям? На те вони й найближчі…

Чверть віку київського князя Володимира Ольгердовича Гедиминовичі справляли гучно.

Останнім травневим днем кияни вже вкотре зустрічали свого великого князя. У той же день прибули його брати Любарт, Кейстут, Коріят. Лише Явнута не було за іменинним столом — через Любарта передав, що почуває себе кепсько. Почувши цю звістку, Ольгерд з Кейстутом перезирнулися — хвороба наймолодшого з братів була тут ні до чого. Схоже, Явнут все ще не може змиритися з наругою, вчиненою над ним.

Прибули і брати Володимирові — Дмитро Брянський, Дмитро-Корибут Чернігівський, Андрій Полоцький. Слідом за Коріятом спішилися його кремезні — всі в батька — сини Юрій, Олександр та Костянтин. А всього всілося за святковим столом біля тридцяти княжих мужів Гедиминового кореня. Сиділи за ним і малолітні сини Ольгердові від другої дружини Юліанни, доньки князя тверського. Проте ці подалися спати, ледь почалася учта: ще не звикло їхнє молоде єство до вин заморських, не кажучи вже про міцні тутешні меди. Проте й старші Ольгердовичі намагалися дотримуватися міри, бо щомиті вчували на собі важкий батьків погляд. Сам же великий князь посьорбу вав лише славетні київські узвари та прип’ятські напої з брусниці.

Дмитро Брянський, Андрій Полоцький та Боброк сиділи разом. Дмитро завзято працював щелепами і охоче прикладався до чаші з терпким заморським вином, від якого, як не старайся, сп’яніти не можна. Їв князь брянський і навсебіч стріляв своїми шалапутними темно-зеленавими очима. Нічого не скажеш — переможник, побідник. За рік, проведений на брянському столі, Дмитро зробив стільки, скільки не зробив жоден з Ольгердовичів. Зібрав серед своїх лісовиків та бортників тисяч зо п’ять добірного війська, натягнув на нього бронь (бо ж Брянськ тим і славен, що в ньому працюють умільці з виготовлення шоломів та залізних сорочок) і посадив на коней, роздобутих всілякими правдами та неправдами. А місяць тому прославився ще раз — розтрощив над Сеймом двотисячний загін шаруканьського хана, внаслідок чого брянська дружина збагатилася ще на сотню кінських табунів. Зопалу послав Дмитро гінця до великого князя за поміччю. Збирався князь брянський прогулятися коли не до Дону, то бодай до головного аулу шаруканьської орди. Нехай весь світ дізнається, що є таке князівство брянське і є така держава Литва-Русь, яка насмілилася кинути виклик непереможній досі Золотій Орді!.. Проте помочі Дмитро не отримав. Замість цього викликав його до себе великий князь і дав такого чосу, якого ще ніколи не давав.

Все це Дмитро повідав Боброкові та братові Андрію в перерві між двома гусячими ніжками та холодцем з хріном.

— Ет, Андрію, краще б я у тебе попросив допомоги, — зітхнув він. Втім, у тому зітханні не було й краплі суму чи каяття.

— І отримав би дулю з маком, — поважно підкрутив світлого вуса князь полоцький.

— Що, — примружив очі Дмитро, — боїшся, аби батько з тебе не зняв портів?

— Не в портах, брате, справа. Припустимо, дав би я тобі тисячу-другу кінних. Вистачило б тобі чи ні?

— Мабуть, ні, — визнав Дмитро. — Але…

— Тож бо й воно. Там би й десять тисяч найкращої дружини не допомогло б. Забув ти, брате, як нас із тобою дядько Віхол вчив: до осиного рою треба підкрадатися непомітно. А ти що? Ломишся, мов п’яний кабан очеретом.