Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— Ті ж самі слова казав мені й батько, — страдницьки поморщився Дмитро. — Але ж вважай: більше половини моєї дружини є нащадками сіверян, котрі втекли в пущі від Батия. То в них аж руки чешуться дозолити татарам. От я й подумав: а чи не прогулятися мені трохи над Сеймом? Землі ж ці здавен були нашими, руськими, — одним довгим ковтком він випорожнив чашу і потягнувся за куснем ковбика, — Друзі-брати, обзивайте мене як завгодно, але я згоден посперечатися на свого коня, що великий князь таки неспроста затіяв цю учту. Вірно, Андрію?

— А таки неспроста, — згодився князь полоцький. — Коли на те пішло, великий князь таки не зволив побувати ні на твоїх, брате, ні на моїх іменинних учтах. А він же до нас, коли розсудити добре, ставиться не гірше, ніж до Володка. Ні, щось таки замислив наш батечко.

Пожвавішали князі лише тоді, коли великий князь пішов до опочивальні. Меди та вина полилися хоча й не рікою (Ольгерд все ж таки був недалеко) проте випитого якраз вистачило для веселощів, дружніх клинів, спогадів та пісень.

А зранку, ще й не світало, застукали гридні у двері найзнатніших Гедиминовичів і передали Ольгердів наказ: усім через галерею негайно вийти до княжого саду, а звідтіля — на Дніпровий берег.

Коли князі, зіваючи до хрускоту в щелепах, зібралися на березі, підійшов сам великий князь. Мовчки скинув з себе великокняжі шати і, пирхаючи, мов лось, рушив у темні Дніпрові води. Хоч-не-хоч те ж саме мусили зробити й інші.

Вийшли з води посинілі, і зуб на зуб не потрапляв. Зате від учорашнього застілля не лишилося й сліду.

— От би зараз та й перехопити чогось, — зауважив князь брянський, стрибаючи на одній нозі, аби вода витекла з вуха.

— Ти що, приїхав сюди живота набивати? — нахмурено повернувся до нього Ольгерд. — Міг би це зробити і в себе.

Князь брянський не образився на ці слова, а значуще підморгнув Боброкові: а я що вчора казав?

Для світанкової ради великий князь вибрав зброярню. Віхол, котрий відав сторожею, розставив своїх людей ще на далеких підступах до неї, а сам, як і личить вишколеному слузі, залишився чатувати за дверима.

Великий князь литовський та руський сидів на чільному місці грубого, нічим не покритого столу. Він скидався на сивого ведмедя, котрий тільки-но виліз із барлогу опісля довгої зимової сплячки і зараз насторожено роздивляється довколишній світ. І здається, ніяких неприємних змін поки що не завважив.

Так, сьогодні Ольгерд не мав достатньої причини для того, аби за старою звичкою бодай злегка пошпетити своїх синів та молодших братів. Вони, самі цього не відаючи, таки непогано зіграли те, що їм належало зіграти за задумом великого князя: дружно, як це водиться в гарній родині, зібралися на іменини свого брата і племінця, побажали йому многая літа, а заодно і повеселилися, хто як хотів. І нікому з можливих вивідників — а Ольгерд з кожним роком все більше переконувався в тому, що при кожному дворі порубіжного князя їх вистачає, особливо серед челяді, — нікому з них не спаде на думку, що Гедиминовичі з’їхалися до Києва не заради учти. Найголовніше станеться нині, на другий день по застіллі, коли, на думку вивідників, княжі голови ще важкі, язик неслухняно ворушиться в роті, і взагалі нестямно хочеться прихилитися чолом до чогось прохолодного і заснути, а там хоч трава не рости.

— Всі зібралися, кого запрошено? — з хрипотою в голосі запитав великий князь і з легким роздратуванням завважив, що горло його знову наче покрито плівкою. Дивно, але таке щоразу траплялося на другий день по його приїзді до Києва — а приїздив він оце чи не вдесяте. Добре, що за день все сходило, наче й не було нічого. — Нікого гридні не забули розбудити?.

— Здається, нікого, — озирнувши присутніх, відказав князь київський. Як господар цього терему, Володимир сидів по праву руч від великого князя, одразу ж за рогом вичовганого до блиску ліктями княжих гостей столу. — Тут є всі, кого ти звелів запросити.

Все ж великий князь поволі обвів присутніх хоч і вицвілими від часу, та все ще зіркими очима. Так, ніби всі. По ліву руч, як завше, сидить князь Кейстут, найвойовничіший з Гедиминовичів. Кейстут майже не поступається Ольгердові ні силою, ні славою. Двадцяте літо очолює він збройний спротив тевтонським лицарям, котрі з року в рік, яко свині до жолудів, розкиданих під дубом, сунуть на Литву. Щоправда, сунуть вони здебільшого взимку, коли річки, озера та болота замерзають настільки, що можуть витримувати заковані в лати залізні тіла вершників та їхніх гороподібних коней. Та оскільки льоди вже розтанули, то Кейстут за братовим проханням все ж таки прибув до Києва.

Ольгердові відомо було також, що в Литві ім’я войовника Кейстута важить значно більше, ніж його, Ольгердове, ім’я. І багато хто зі старих литовських родин хотів би бачити саме Кейстута на великокняжому столі. І не тільки хотів, а й під’южував того, позаяк вважав, що для Ольгерда Русь стала ближчою, аніж Литва. Проте Кейстут — і Ольгерд теж знав про це — був непоступливим. Як і двадцять літ тому, Кейстут вірив, що його свята справа — боронити Литву від тевтонських лицарів і тих, хто з ними. А у всьому іншому він довіряється Ольгердові.

Поруч з Володимиром сидить огрядний Любарт з гордовитою левовою поставою. Старий Гедимин чи не найбільше пишався саме ним, Любартом.

Ще б пак — у всі часи київська Русь віддавала належне мудрості, силі і відвазі галицько-волинських князів, котрі, зрештою, перебрали на себе славу і владу князів київських. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава погляди тамтешніх бояр звернулися не до корінних руських князів (яких, по правді, лишилося дуже мало після татарських ножів), а саме до Любарта Гедиминовича. Він був одружений на доньці