Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Брат...

Яке гарне слово. Моя сестра матиме не просто брата, а й захисника. Одного з наймогутніших в усій державі, могутнішого навіть за правителів страшної Циркути. Моя сестричка матиме брата-Стожара!

Я зірвався з ліжка, знаючи, що робити. Я навчусь. Навчусь бути братом, але не тільки це. Я маю вміти багато чого, щоб бути гідним Стожаром.

«Не завжди боротьба має бути агресивною».

Місячне сяйво відбивалося від тихих хвиль ріки Ожинки, що текла посеред села, а сьогодні вийшла з берегів за моїм наказом. Зараз вона геть не виказувала своєї могутності — була спокійною і плинула неспішно та красиво, ловлячи промінчики небесного сяйва. За моєю спиною спало поселення — була вже глупа ніч, ніде не світилось. І тільки юному Стожарові не спалось — я виліз із ліжка, щоб тепер самостійно, без поспіху засвоїти урок, який вдень намагався втовкмачити мені в голову Орислав.

Я скинув сорочку та черевики і лишився в самих штанах. Підійшов до ріки впритул, так, що її легкі хвильки гойдались біля самих моїх ніг, омиваючи дрібні камінці. Я маю зайти і сидіти в воді, доки не виб’ю з голови будь-які думки про паніку. Але як я це зроблю — то вже окреме питання. Що буде, як я заспокоюсь і не виринатиму? Повітря ж однаково скінчиться...

— Ти що, вирішив утопитись? — пролунав за моєю спиною голос. Я з переляку сахнувся і, ступивши крок у воду, послизнувся та мало не впав. Озирнувся.

На березі, в кількох метрах від мене, сиділа на великому камені маленька дівчинка. Їй на вигляд було років шість-сім, вона була худорлявою та мала довге темне волосся, заплетене в дві кіски. Сиділа, підтягнувши ноги до грудей і обхопивши коліна руками.

— Не лякайся, — мовила вона тихенько.

— Я не злякався! — буркнув я. Мала з вигляду була знайомою, але ми точно ніколи не розмовляли. — Ти хто така? І що тут робиш?

— Мене звуть Смоляною. Я бачила сьогодні вдень, що ти зробив із річкою. А зараз не могла заснути і пішла погуляти. Вийшла на берег і дивлюсь: хтось стоїть. Аж тут побачила, як ти скидаєш на березі черевики, то й вирішила поцікавитись, чи ти часом не топитися збираєшся. Не думаю, що Стожарам треба таке робити, вас і так небагато.

Дівчачий голосок звучав так, наче прогулянки вночі сплячим селом для будь-яких дітей — звична справа. Смоляна видалась мені чудернацькою.

Але я несподівано відчув полегшення від того, що зараз не сам.

— Я не хотів топитись. Просто навчитись бути спокійним під водою якомога довше. Так треба, — проказав я терпляче.

— Але який тобі з того зиск? Чого це тебе навчить? — не зрозуміла дівчинка.

— Я... не знаю. Але такий урок.

— Дивний.

— Атож.

— А ти... ти не пробував дихати під водою?

— Чи ж я риба? — здивувався я.

— Ні. Ти — краще. Ти — Стожар. А вони ж уміють усе, чи не так? Просто мені здається, що якщо ти дихатимеш там, де інші не можуть, це справді дозволить тобі бути спокійним, — знизала плечима Смоляна.

Я задумався над її словами. Може, варто спробувати? Хтозна, може, ця чорнявка має рацію...

Принаймні кращої ідеї в мене не було.

— Я зчиню галас, якщо ти довго не виринатимеш, гаразд? — спитала вона занепокоєно, коли я пішов уперед. Я кивнув, не озираючись. Місяць світив дуже яскраво і довкола все гарно проглядалось, але мені однаково було трохи не по собі. Та я вирізнявся з-поміж інших не лише вродженим даром, а й неабиякою впертістю.

Може, дві хвилини тому не наважився б заходити в воду і пішов назад, додому... але не тепер, коли мав глядача. Тому відступати було пізно. Не вистачало ще показати себе боягузом.

Я йшов крок за кроком і відчував, як холод ріки, води якої миттєво втратили денне тепло з заходом сонця, проникає мені в тіло.

Крок за кроком.

Крок за кроком.

Озирнувся і побачив, що Смоляна вже не сидить на камені, а стоїть біля самої води — схвильована.

Нарешті я зайшов по шию і вирішив, що цього досить.

— Ну, Ориславе, сподіваюся, воно того варте...

Я пірнув і завмер, відчуваючи, як несильний потік одразу ж підхопив моє тіло й поніс за собою. Розплющив очі — і відчув, як тіло проймає мороз від того, що довкола панувала пітьма. Вдень я бачив під водою і своє тіло, й Шукачеве, і навіть дно. А зараз же — тільки блискіт поверхні в себе над головою. Проміння місяця проникало під воду, але розсіювалось, освічуючи лишень верхній шар. Я не бачив свого тіла нижче пояса.

Було моторошно