Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

обличчі крапельками поту, а на голові — зсунутим набік очіпком, з-під якого вибивалось кучеряве каштанове волосся. А довкола Зени крутилося шестеро їхніх із дядьком дітей, і усі вони були молодшими за мене. Зараз якраз збирались їсти — і на кухні не було де яблуку впасти. Четверо синочків та дві донечки товклися, намагались допомогти й побешкетувати водночас, що спричиняло гучний галас та штовханину.

— Може, повечеряєте з нами? — спитала приязно Зена, водночас ловлячи біля самої підлоги миску з огірками, яку хтось із малих зіштовхнув зі столу.

— Ні-ні, дякую. Я тільки по тата, покликати, бо мама також якраз вечерю зготувала, — мовив я, посміхнувшись.

— Ну, як знаєш. Та хоч меду наїстеся. Як треба буде, то прийдеш, візьмеш ще, — мовила жінка. В цю мить до хати зайшов дядько Яків. Він всміхнувся і скуйовдив мені чуба:

— Чув, люди до ріки тепер підійти бояться, так ви з Ориславом купалися, — сказав він весело.

— Зате нікому тут жити не нудно. Правда, сину? — пролунав за дядьковою спиною голос мого батька і він теж з’явився в кухні. Поклав на ослінчик рукавиці та капелюха з сіткою, а тоді чоловіки потиснули одне одному руки.

— Дякую, Тите.

— Та нема за що, брате. Той крайній вулик трохи підремонтували, але ти взагалі дивись, бо такі речі робляться до початку тепла, — мовив батько.

— Та я знаю. Ти поясни то цим шістьом «Тату, мені треба...», «Тату, те, тату, се...» — мовив Яків, якого вже з усіх боків обліпила малеча, не давши й рукавиць скинути. Діти в сім’ї дядька свого часу народжувалися щороку. Найстаршому сину Радкові було зараз дев’ять, а наймолодшій донечці Вісті — майже три. Попри все, і Яків, і Зена виглядали щасливими, хоч і завжди трохи втомленими та невиспаними. Я в батьків був один і вже не маленький — тож не дивно, що мама мала вдосталь часу, аби організувати в домі ідеальний порядок, бути завжди охайно зачесаною та встигати все без шаленого поспіху.

Батько кивнув на вихід і ми пішли з ним надвір. Я мало не впустив бутлика, коли позаду щось прогриміло — то Віста штовхнула кочергу і та впала, скинувши на землю кошик з кукурудзою. Качани розкотились по всій долівці і ми з батьком якраз встигли вискочити надвір, рятуючись від ще більшого гамору.

— Як я люблю цю сім’ю, — мовив батько, скосивши на мене погляд. — Особливо за те, що через них ще більше починаю цінувати врівноваженість нашої.

Я засміявся.

Коли ми прийшли додому, пиріг уже парував на столі, накраяний великими шматками; стояли на столі й кухлі з трав’яним чаєм та кошичок із хлібом. Мама сиділа, поклавши голову на руку. Коли ми увійшли, вона підійшла і по черзі поцілувала кожного з нас. Ми з батьком умилися і помили руки, а тоді нарешті всі сіли їсти.

Я так любив такі вечері, коли надворі стає все темніше і тим світлішає в кухні від товстих свічок, що горять, розставлені на столі та полицях. Від жарин в печі ще віє теплом, а з відчинених вікон вже тягне нічною прохолодою. Обличчя батьків осяяні м’яким золотавим світлом вогників. Вони жартують, розмовляють, а я, малий, сиджу і часом вставляю свої п’ять копійок, та переважно мовчки задоволено жую, заколисуючись теплом і спокоєм. Денні справи зроблені, попереду — солодкий сон. Поряд — люди, яких я найбільше люблю і з якими я завжди в безпеці.

— Чорногоре, синку, — вирвав мене з задуми голос мами.

— Що?

— Ми хочемо тобі щось сказати.

— Що? — повторив я вже уважніше.

— В тебе буде братик. Або сестричка. Твоя мама вчора мені про це повідомила, — мовив тато, обійнявши дружину за плечі.

Я круглими очима поглянув на них обох, не знаючи, що й сказати. А тоді промовив:

— Мамо, встань, будь ласка.

Вона здивувалась, але підвелася. Я поглянув на її ще такий тонкий стан, який геть не видавав, що мама при надії.

— Я сама нещодавно дізналася. Чекала тільки, щоб сказати, коли буду впевнена. Це ж диво, правда? Ми давно хотіли ще одну дитину, — сказала вона, якось нерішуче перезирнувшись з батьком. Їх здивувала моя реакція.

А я все вдивлявся в її живіт. Тоді підійшов і обережно торкнувся його рукою. І врешті відчув, як мене сповнює тепло й радість.

— Буде сестричка.

Мама засміялась і пригорнула мене до себе.

* * *

Того вечора я все ніяк не міг заснути. Крутився в ліжку, сповнений радості, дивного очікування, хвилювання, навіть страху. Геть забув про свої справи та проблеми. В мене буде сестра... сестра! Це ж так...

Дивно та чудово!

Я звик бути однією дитиною в сім’ї, але я навчуся бути братом. Та й коли поїду до Колісії, батькам не буде так сумно, вони матимуть, кого ще ростити...