Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Води ріки відхлинули, заливши обидва береги, відкинувши від мене Орислава і перелякавши, мабуть, чи не все поселення. Вони нікому не завдали шкоди, бо вже за мить мій учитель-варвар, відпльовуючись, з’явився на світ з хвиль метрів за двадцять від мене, а на берегах верещали налякані, захоплені зненацька чоловіки й жінки. Діти весело реготали, вимоклі до нитки. А я стояв посеред водойми, розкинувши руки в боки і вода оминала мене двома потоками, щораз наближаючись до пальців. Я кинув оком на Орислава, який, на відміну від моїх очікувань-побоювань, не виглядав сердитим, а тоді опустив руки. Ріка м’яко повернулась в своє русло, захлюпнувши мене спершу з головою. Коли рівень потоку звично спав, я набрав в легені побільше повітря і, пірнувши, поплив до берега. Там мене вже чекав Шукач. Він сидів на камінні, поклавши підборіддя на переплетені пальці рук і ворушив пальцями босих ніг.

— Я... все зробив правильно? — спитав я нерішуче.

— Ну, я б не назвав це так. Я хотів, щоб ти заспокоївся, а ти вибухнув силою. Тому можна сказати, що ти «викрутився» як Стожар. А ще ріка змила мої черевики. А твої лишила. Це несправедливо, але щось в тому є, — мовив велетень, поглянувши на мене уважно. Я відчув, як спаленіли вуха. Так завжди було, коли відчував сором. Я більше не лютував. — Ти подумай ось про що. Не завжди боротьба має бути агресивною. Завтра які маєш справи?

— Вранці треба погнати коней на пашу, тоді — назбирати деяких трав мамі на припаси. Потім наче вільний, — відповів я з полегшенням. До слова, для Стожарів не скасовувалася домашня робота.

— Тоді, коли скінчиш, приходь до мене додому. Завтра приїжджає мій брат, він був у Колісії, то прихопив, на моє прохання, декілька потрібних в навчанні книг.

— Добре, Ориславе.

— До завтра, Чорногоре.

Вдома пахло чимось надзвичайно смачним. Мама чаклувала над вечерею. Вечірнє сонце зазирало до кухні крізь вікно і створювало мерехтливий ореол довкола жінки, одягненої в світлу сукню з домашнього полотна, розшиту на рукавах та подолі червоними та чорними нитками. Біле, як сніг, волосся мами товстою косою було вкладене на голові в гарну зачіску, на щоках горів рум’янець. Молода, вродлива — вона була однією з найкрасивіших жінок нашого села, і я знав, що свого часу батькові довелось навіть ставати на герць з іншими парубками, щоб здобути прихильність чарівної Фотини. Це любили переповідати, згадуючи юність та дівування, мамині сестри й подруги, а вона сама завжди лише сміялася на ті згадки. Її карі, як і мої, очі завше були сповнені добрих та життєрадісних іскорок.

Рукави — закасані, пальці — в борошні. Мама саме поставила в піч великий м’ясний пиріг.

— Чула, хтось верещав на березі. То ж ти винен? — спитала вона без тіні докору, поглянувши на мене. Мабуть, коли живеш з майбутнім оборонцем нації, то перестаєш хвилюватись понад міру, коли чуєш галас. Просто миришся з цим.

— Ні, річка сама вилилась на берег, — відповів я весело.

— Звісно, я так і подумала, — мовила мама, омиваючи руки в мисці з водою, а тоді виливаючи рідину до помиїв. — Але тобі все ж варто переодягнутись в сухе. Навряд чи в планах Орислава була твоя застуда. А тоді піди й поклич батька до вечері, він у дядька Якова ладнає вулики.

Я вислизнув з кухні і піднявся сходами на другий поверх. У нас був доволі великий, ошатний будинок — як і в більшості патрійських селян. В містах будівлі були ще гарнішими. Я кілька разів був у місті Сіліцемі, що стояло найближче до нашого села Мурового. Мене захоплював центр міста, ще в давні часи споруджений з білого каменю, де розташувалось багато пречудових фонтанів та широких площ. Та люди, що подорожували більше, розповідали, що Сіліцем — то просто містечко порівняно з містами-велетами, яких у Патрії було чимало. Найвеличніше з них, Колісія, «місто на пагорбах», за три роки мало стати моєю домівкою. А ще в селах мостили дороги дрібним каменем, а в містах — бруківкою чи широкими плитами, що виглядало значно гарніше й елегантніше.

А поки я мріяв та не дуже журився, чимдуж переодягаючись у своїй кімнаті в сухі штани та сорочку. З дому побіг на сусідню вулицю, де жив татів старший брат. Дядько Яків та мій батько справді мали роботу в саду, коло вуликів — обоє в капелюхах із захисними сітками, одягнені в щільне вбрання з ніг до голови, в рукавицях. Вони збирали мед — і я знав, що краще туди не підлазити. Здавалось би, все живе має відчувати приязнь до дітей Патрії — Стожарів. Та не бджоли! Вони кусали мене щоліта і навіть по кілька разів, притягуючись незрозумілою силою. Мама сміялася, що я дуже солоденький.

Тим паче що порались господарі вже біля останнього вулика — а тому я тільки зазирнув до саду. Хвилини зо дві потупцяв на місці, не знаючи, що ж робити, як тут на виручку прийшла тітка Зена, визирнувши з вікна будинку.

— О, Чорногоре! Ходи-но сюди, я щось тобі маю!

«Щось» виявилось трилітровим бутликом зібраного перед тим меду. Я солодко облизнувся, приймаючи гостинця. Повненька тітка, захекавшись, також готувала вечерю. Тільки вона не виглядала так чарівно-спокійно, як мама, навіть навпаки. Скільки я пам’ятав, Зена завше була дуже моторною і все довкола неї горіло в праці. Це позначалось на її доброму