Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

«У нас сьогодні корпоратив — наш банк відзначає Новий Рік у боулінг-палаці. Початок о третій. Якщо ви приїдете туди трохи раніше, скажімо, за півгодини, ми можемо поговорити».

До зустрічі залишалося трохи менше години, тому Шульц заскочив зігрітися коньяком у якийсь бар навпроти боулінг-палацу. Там вже почала відзначати Новий Рік якась галаслива компанія, всі місця за столиками були зайняті, тому Шульц присів на високий стілець біля бару, де висів увімкнений телевізор. Відпивши коньяк, він ледь не виплюнув його назад, коли побачив на екрані сюжет у випуску центральних новин. Там показували їхнє місто, і, зокрема, велике зібрання народу у якомусь концертному залі, де на сцені висів Його велетенський портрет. Шульц попросив бармена зробити телевізор голосніше, але встиг почути лише закінчення телесюжету:

«…Таким чином по всій країні стартувала серія науково-практичних конференцій про Його творчу спадщину, започаткована в рідному місті митця. Проте вже зараз деякі скептики ставлять під сумнів цінність Його творчих робіт і саму Його обдарованість», — далі на екрані з’явилося обличчя Арсена, з яким Шульц побився в Медіа-центрі і якого тепер іменували кореспондентом єдиного у місті державного видання. — «Він і вся Його творчість — це лише вдала містифікація. Насправді саме я писав Йому всі тексти, включно з прозою та віршами, саме я дарував Йому сюжети і фабули майбутніх творів. Тому я з повним правом можу заявити — Він — це я, і всі Його нібито заслуги перед нашою культурою насправді належать виключно мені…»

Далі Шульц вже не слухав. Не допивши свій коньяк, він притьмом гайнув до боулінг-палацу, що височів над дорогою потворним фіолетовим скляним одороблом. У фойє вже збиралися напахчені й нафарбовані бізнес-дами у вечірніх сукнях та чоловіки у дорогих костюмах, які збуджено гомоніли, жартували і з надією позирали крізь великі прочинені двері до бенкетного залу, де на святкових столах заманливо стирчали батареї пляшок шампанського, горілки і коньяку та звабливо пахтіли холодні закуски.

Поки Шульц роздивлявся присутніх, хтось смикнув його за рукав куртки. Це була Зоя — у розкішній чорній сукні, прикрашеній діамантовою брошкою, на високих підборах і зі святковою укладкою. Від неї долинав тонкий аромат вишуканих парфумів, і Шульцу знову на мить здалося, що вона схожа на його перше велике університетське кохання.

«Вітаю вас, пане журналісте. Чим завдячую такому терміновому побаченню?», — спитала вона і ковзнула по ньому суто жіночим оцінюючим поглядом.

«Вибачте, що турбую вас напередодні свята, але справа таки невідкладна… Як ви ставитеся до того, що зараз відбувається навколо Нього? Вас ніщо не бентежить?»

«Навколо Нього?», — вона скривила розчаровану гримасу і повільно рушила в куток фойє, де було не так шумно. — «Знаєте, вся ця колотнеча і галас, що останнім часом захопили наше суспільство, підштовхнули мене до одного висновку. Вірніше, я й тоді розуміла все це — коли ми були з Ним разом, але просто не могла правильно сформулювати. А тепер мені все стало зрозуміло. Справа в тому, що саме я зробила Його таким, яким Його тепер змальовують засоби масової інформації і бачать Його прихильники. Усі Його досягнення, всі успіхи — це моя робота, і тільки моя. Уся Його творчість — про мене, бо по-справжньому надихала Його тільки я! Я щодня дарувала Йому творчу свободу і натхнення, радість і кохання, пристрасть і шал, це я повернула Його до життя з тієї духовної клоаки, де Він перебував до нашої зустрічі. Лише зі мною Він став по-справжньому щасливим, отримав сенс життя, пізнав радість творити і кохати. Тому Він — це я, і більш ніхто. Я — Його творець. Але я не прагну слави чи особливого вшанування, все це мені ні до чого. Я просто щаслива, що моє творіння тепер викликає такий захват у народу. Ви не уявляєте, який це кайф!», — Зоя, примруживши очі, посміхнулася туманно і розпусно, виклично пересмикнула оголеними плечима, і Шульцу навіть здалося, ніби вона цієї миті отримує оргазм.

Він не знав, що їй відповісти і заціпеніло стояв навпроти неї, не маючи сил відірвати погляд від її млосної посмішки. Зоя знову заговорила першою:

«Безсумнівно, це було найголовніше творіння мого життя. Принаймні, одне з головних. Але я була б не проти повторити цей успіх. І вже міркую над своїм наступним експериментом…», — вона кокетливо повела мармуровим плечем, облизала рожевим язичком звабливі губи і повільно рушила, гойдаючи пухкими стегнами, до натовпу колег, які вже гукали її до бенкетної зали на святкування.

Полишивши занадто святковий боулінг-палац з майже фізичним полегшенням, Шульц одразу набрав номер Його Анни, але металевий голос автовідповідача повідомив, що абонент зараз не може прийняти цей виклик. Знову голосно вилаявшись, він сів до маршрутки і попрямував до Медіа-центру. Однак його метою була не власна редакція, а Арсен, з котрим він побився і який нещодавно давав інтерв’ю телевізійникам. Він ще сподівався впіймати колишнього супротивника на роботі.

Шульцу пощастило — прямо на виході з Медіа-центру, де вони колись і побились, він зустрів цього похмурого високого чоловіка з густою чорною бородою і розкосими східними очима, що пронизливо і хижо блищали над опуклими вилицями. Заступивши йому дорогу, Шульц важко дихав і погрозливо мовчав, не знаходячи наразі потрібних слів, аби висловити своє обурення. Лише стиснуті кулаки видавали всі його емоції. Проте Арсен зробив вигляд, ніби не впізнав колишнього партнера зі знищення вхідних дверей і обійшов його стороною. Шульц наздогнав бороданя за кілька кроків і схопив за рукав пальта.

«Стривай-но, чоловіче, у мене є до тебе розмова… Так що, кажеш, це ти писав замість Нього всі твори? Виходить, це ти автор отих пісень, романів й поетичних збірок?»

«Я вас не знаю. А тому не маю жодного бажання з вами спілкуватися», — відмахнувся від Шульца Арсен і рушив далі.

«Ні, так не піде… Я не буду битися, якщо ти за це переживаєш, я просто хочу почути — то це ти автор всіх Його творів?»

Арсен зупинився, подумав кілька секунд і обернувся