Софі Періно - Дочка Медічі

— Поцілувати його.

Генрієтта сміється. Потім, здогадавшись, що мені соромно, вона стискає мою руку.

— Моя люба, я сміюсь не з вашого бажання. Я в захваті від скромності ваших запитів. Уже давно я не спілкувалася з такою невинною п’ятнадцятирічною дівчиною. Це надзвичайно чарівно, і маю зазначити, що саме це зробить вас неперевершеною в очах герцога. Я не раз казала сестрі, що з таким чоловіком, вкрай набожним, який поважає традиції та прагне зберегти найкращі надбання Франції, безсоромна, доступна поведінка не спрацює.

Дуже рада це чути.

— Певно, ви знаєте, як треба цілуватися,— вона витримує паузу й запитально дивиться на мене.— Якщо не знаєте, повірте, це відбувається цілком природно, і вам не знадобляться інструкції. Єдина допомога, яка вам знадобиться,— створити сприятливі обставини. Жінці можуть цілувати руку на балу, і це не викличе скандалу, навіть якщо вона принцеса, але щось більше неможливе,— Генрієтта виразно хмикає.— Що ж, я надам вам таку нагоду. Довірте це мені.

Вона стукає, наказуючи нести паланкін далі, аби ми могли вийти біля самісіньких сходів.

— Але пообіцяйте мені, люба подруго, що ми ще поговоримо, коли ви захочете чогось більшого за поцілунок,— каже вона, поки ми наближаємося до зупинки.

Я не знаю, як реагувати на її безтурботний коментар про «дещо більше за поцілунки». Мої знання про це обмежені, а інформація, яку я маю, дуже суперечлива. Фрейліни, яких мати залучає до зваблення чоловіків, часто жартують, що це нестерпно, але, вочевидь, багато хто насолоджується амурними пригодами. Генрієтта точно насолоджується. Вона рідко залишається без коханця і, здається, отримує неабияке задоволення, доки він їй не набридає. Проте я звикла до думки, що моя цінність полягає у цнотливості, і це, поза сумнівом, біблійна чеснота. Зрештою, я відчула відразу, коли спіймала Анжу на гарячому. Не уявляю, як можна хотіти, аби чоловік притискав тебе до стіни і хапав руками, де йому заманеться. Можливо, варто поділитися цим із Генрієттою: вона значно досвідченіша за мене, і, хоча вважатиме мою наївність чарівною, я бажаю здаватися більш обізнаною у таких питаннях. Тому я втомлено хитаю головою у відповідь, удаючи, ніби все розумію.

Ми заходимо пліч-о-пліч. Сьогодні у склепінчастій залі переважає інша енергетика — дуже чоловіча. Чоловіки видаються більш мужніми, оскільки готуються вирушити на війну. Вони демонстративніше хизуються. Вони більше п’ють, щоправда, якщо йдеться про друзів Анжу, це навряд чи можливо. Вони гучніше жартують. Вечеря галаслива. Я сиджу біля Анжу. Його поведінка відбиває загальні настрої.

— Як же чудово мати можливість веселитися,— каже він.— Ми, чоловіки, маємо вдосталь насититися цивілізованими розвагами. За кілька днів ми блукатимемо під осінніми дощами, прагнучи проливати кров і тонути в її потоках. Не буде гарного вина, музики, ніжних форм і облич,— його рука торкається мого коліна під столом.

— Як мені відомо, ви берете вино з собою,— я усміхаюсь йому, намагаючись визначити, які відчуття викликає його рука, що лежить на стільці біля мого стегна.

— Я волів би взяти вас із собою.

— Це мене дуже потішило б. Багно мені не подобається, але побачити битву... як хвилююче!

— Це справді хвилює. Але надто брутально для ваших очей, Марго. Бажаєте, аби я привіз вам якийсь трофей? Приміром, голову Конде?

— Будь ласка! Я могла би тримати її у скриньці,— я сміюсь над такою перспективою, й Анжу сміється зі мною.

— Якщо я здобуду його голову, підозрюю, що королева захоче наштрикнути її на спис.

— Повертайтесь живим — цього мені достатньо,— я знаю, що серйозність не зовсім доречна, але мій брат наражається на справжню небезпеку, а його життя надзвичайно цінне для мене.

— Просто повернутися — не достатньо,— відповідає він у тому ж галантному тоні, що й раніше.— Я мушу повернутися з перемогою. Не стерплю, якщо друга війна розчарує, як і перша.

— Бідолашний мій! — я стискаю його руку, яка все ще лежить на моїх спідницях.— Навіть не думайте про таку можливість.

Він нахиляється поцілувати мене в щоку і затримується біля мого обличчя.

— Що це за аромат? Він гіпнотизує.

Мені приємно це чути. Якщо мій брат так уважає, молюсь, аби герцог поділяв його думку.

— Може, візьмете з собою флакон моїх парфумів? — запитую я, шукаючи очима Гіза.

Нас відділяє лише один стіл. Його очі прикуті до мене. Я сміливо зустрічаю його погляд, після чого прижмурюю повіки й майже непомітно надуваю губи.

— Будь ласка.

— Сказано — зроблено. Парфуми ваші,— не відводячи погляду від герцога, я уявляю, що це його рука лежить на моєму стільці,— і раптом мене огортає теплом. Я повертаюсь до Анжу.— Ви все ще маєте право на перший танець.

— Яка честь. Чи ви робите це, аби розгнівати мадемуазель де Р’є? Ревнива дурепа.

— Хто з нас дурепа — мадемуазель чи я?

— Обидві, але по-різному. Ви були дурепою, тому що взагалі ревнували до неї, адже вона нічого для мене не значила, була звичайним засобом тренування, що нічим не відрізняється від мого коня або мого меча. Я ніколи не кохав її. А вона дурепа, тому що не може елегантно сприйняти свою відставку.

— Вона не вміє бути елегантною.

— Що правда, то правда. Натомість ви — втілення граційності. Закладаюсь, ваші пестощі такі ж граційні, як і ваші танці.

Я звільняю мою руку від його руки, кладу її на стіл і граю з виделкою.

— А хто замінить мадемуазель?

— Я гадав, ви не хочете, аби їй знайшлася заміна.

Я пригадую темну