Артур Конан Дойль - Пес Баскервілів

— Можна бути певним, що він ішов за псом, щоб відкликати його. Ні, ні! Він напевне зник. Але все — таки обшукаймо дім, щоб цілком переконатися.

Передні двері було відчинено; ми кинулись у будинок і перебігали з кімнати в кімнату на подив старезного слуги, що зустрів нас у коридорі. Ніде не було освітлення, крім їдальні, але Голмз зняв лямпу і не лишив жодного кутка в домі не- дослідженим. Ніде не було ознак людини, яку ми шукали. Але в верхньому поверсі двері одної із спалень були замкнені на ключ.

— Тут с хтось! — вигукнув Лестрад. — Я чую рух. Відчиніть ці двері!

З середини доходив до нас тихий стогін і шамрання. Голмз ударив ногою в двері якраз над замком, і вони прочинились навстіж. З револьвером напоготові ми кинулись у кімнату.

Але в ній не було жодних ознак одчайдушного та запеклого негідника, якого ми сподівались побачити. Замість цього ми побачили таке дивне й несподіване, що кілька секунд дивились здивовано.

Кімната мала вигляд невеличкого музею, і коло стіни було розставлено цілі ряди ящиків зі склянками, кришками, наповненими колекцією метеликів, збирання яких становило розвагу цієї складної й небезпечної людини. Посеред кімнати стояв стовп, поставлений тут колись для піддержування поїдених шашеням балок, на яких лежав дах. До цього стовпа було прив'язано постать, щільно загорнену з головою в простирадло, що на перший погляд не можна було розібрати, чоловік це чи жінка. Один рушник охоплював голову і прив'язував її до стовпа. Другий вкривав нижню частину обличчя, і над ним двоє чорних очей, повних горя, сорому й жахливого питання, пильно дивились на нас. В одну мить, ми розірвали ці пов'язки — і Беріл Стейплтон упала на долівку. Коли її чудова голова впала їй на груди, я виразно побачив навколо шиї виразний червоний знак від удару нагаєм.

— Тварина! — вигукнув Голмз. — Лестраде, дайте вашу фляшку. Посадіть її на стільця. Вона знепритомніла від жорстокостей і кволості.

Вона знову розплющила очі.

— Чи врятувався він? — спитала вона. — Чи втік він?

— Він не може втекти від нас.

— Ні, ні, я кажу не про чоловіка. Сер Генрі, чи врятувався він?

— Урятувався.

— А пес?

— Убито.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Негідник! Подивіться, що він зробив зі мною, — вигукнула вона, засукуючи рукава, і ми з жахом побачили, що її руки були в синцях. — Але це нічого, нічого. Він змучив і осквернив мою душу. Я все могла перетерпіти: погане поводження, самотність, життя, повне розчарувань, — все, поки могла надіятись, що він мене кохас — але тепер знаю, що була тільки його знаряддям і що він обдурював мене.

— Видно, що ви не ставитесь до нього доброзичливо, — сказав Голмз. — Так скажіть нам, де його знайти? Якщо ви коли — небудь допомагали робити йому зло, то тепер ради спокути допоможіть нам.

- Є тільки одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона. — В самому центрі трясовини є на острівці стара покинута цинова рудня. Там тримав він свого пса, і там же він приготував собі сховище. Туди тільки й міг він сховатись.

Стіна туману підходила до самого вікна. Голмз підніс до нього лямпу.

— Подивіться, — сказав він. — Ніхто не міг би сьогодні знайти дорогу в Ґрімпенську трясовину.

Вона засміялась і заплескала в долоні. Очі й зуби її зажевріли лютою радістю.

— Він міг би знайти дорогу туди, але звідти, — ніколи. Як може він сьогодні вночі побачити віхи? Ми разом з ним розставляли їх, щоб намітити стежку через трясовину. Ах, коли б я тільки могла сьогодні вийняти їх — тоді він був би в наших руках.

Для нас було очевидно, що шукання буде марним, поки не розвіється туман. Ми лишили Лестрада берегти дім, а самі вернулися з Генрі до Баскервіль Гол.

На ранок туман зник, і Беріл Стейплтон провела нас до того місця, з якого починалась стежечка на трясовину. Коли ми побачили, з якою завзятістю й радістю ця жінка показувала нам сліди свого чоловіка, ми зрозуміли, яке жахливе було її життя. Ми лишили її на вузькому півострові твердого торфу, що виступав у трясовині. Від його кінця невеличкі тички, де — не — де повстромлені, показували, де стежечка, закручуючись, проходила від однієї купи очерету до другої, між покритими зеленою пліснявою проваллями трясовин, непрохідної для нової людини. Від загнилого очерету й баговиння віяло тліном, і важка, смердюча пара била в наше обличчя, тимчасом як від непевного кроку ми не раз вгрузали по коліна в чорну дрижучу трясовину, що м’якими хвилями розходились на ярд коло наших ніг. Коли ми йшли, вона, як кліщами, схоплювала нас за п’яти, коли ж ми вгрузали в неї, то здавалось, що ворожа рука потужно тягне нас у цю зловісну глибину. Тільки раз побачили ми, що хтось пройшов цим небезпечним шляхом перед нами. Серед кущика болотяної трави видно було щось чорне. Голмз, зійшовши з стежки, щоб дістати його, загруз по пояс, і, якби тут не було нас. щоб витягти його, він ніколи вже більше не ступив би на тверду землю. Він тримав у руці старий чорний чобіт.

— Це чобіт нашого приятеля сер Генрі, — сказав Голмз.

— Що, його Стейплтон кинув тут, тікаючи від нас?

— Еге ж. Чобіт лишився в нього в руках по тому, як він використав його, щоб пустити пса за сер Генрі. Він біг, коли побачив, що гру програно, і в цьому місці кинув чобота. Ми знаємо, принаймні, що до цього місця він щасливо добіг.

Але більш за це нам нічого не судилось довідатись, хоч про дещо ми могли здогадуватися. Не було жодної можливості побачити сліди ніг на трясовині, бо рідка грязь вмить заливала їх.

Коли ж ми досягли твердої землі і почали жадібно розшукувати ці сліди, ми не знайшли найменшої ознаки їх. Коли земля не зраджувала, то Стейплтонові так і не довелось