Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Та якщо до рук переслідувачів попаде Етуйяве, тоді буде кепсько. Хорти візьмуть слід, і почнеться справжнє полювання. Мене не просто вб’ють. Вони зроблять усе, щоб оволодіти моєю таємницею — витягнуть жили, висотають кров, вдадуться до найгірших своїх психологічних засобів.

О, це їх утішило б! Одні одержали б гроші, інші — підвищення по службі, славу. Дехто говорив би про справедливу кару. Для преси теж була б пожива — справжня сенсація. А найголовніше — заробіток, заробіток, заробіток для всіх! Матеріальний, моральний зиск! Ще б пак: полювання у хащах! А чому б їм і не заробити на новітньому гладіаторові, на його смерті? Хіба світ змінився за дві тисячі років?

І цей дикун Етуйяве, одержавши від хортів свої тридцять серебряників, ніколи б і не довідався про справжню вартість свого гидотного вчинку. Що ж, вихід один — я не маю права ризикувати, я повинен будь-що зберегти таємницю.

Мене лихоманило так сильно, що плуталися думки. Все важче й важче було збиратися з силою.

Мені привидівся Генріх. Ніби він підводиться з-за столу з келпхом у руці, як у той пам’ятний день свого народження. На той час він уже не був першим студентом на факультеті. Шлях до успіху був йому закритий — це знали всі гості — і ті, що прийшли, жаліючи його, і ті, хто хотів позловтішатися.

Він сказав тоді: “А другий мій тост — за моїх ворогів! Яким би я був без них? Найімовірніше — лінивим, вайлуватим, як той жирний карась, тупим обивателем. Коли ж я чогось домігся, коли в мене є сила і сміливість, стійкість і наполегливість, енергійність і воля до перемоги — то в цьому чимала заслуга моїх ворогів. Вип’ємо ж за них. Нехай завжди на лихо їм і на користь нам обертаються зрештою всі їхні наміри!”

Генріх замовк, подивився кудись неуважним поглядом, обличчя потьмарилось, ніби він побачив своє майбутнє. І скінчив цю незвичайну здравицю вже зовсім іншим тоном: “І за тих, хто доживе до перемоги!”

Ні, я ніколи не питиму за своїх ворогів!

16 вересня

Лихоманка мало не здолала мене. Вижив я просто чудом, тим більше, що доглядати мене було нікому. Добре, що я додумався прилаштувати до гамака дошку і покласти на неї ліки. Було в мене і кілька банок із соком манго.

На мій подив, обойма пістолета була порожня. Мабуть, у маренні мені ввижалися вороги, і я стріляв у них доти, доки не скінчилися патрони.

Я жадібно їв і пив, відчуваючи, як сили повертаються до мене. Але разом з тим повертався й страх. Кілька днів я лежав нерухомий і безпомічний. Що відбувалося в цей час за дверима хижки? Може, хорти вже вистежили мене і тепер хтось із них чатує біля дверей? А може, там не хорти, а людоїди бачула?

Мене занудило. Перед очима постав Етуйяве — такий, яким я його бачив на світанку того вже далекого дня: з головою, майже відокремленою від тулуба. Все було зроблено вдало, бідолаха не мучився — він навіть не збагнув, що сталося. Голову його, мабуть, забрали бачула чи якісь інші дикуни, і тепер вона красується десь на високому кілку…

Мені ставало шкода цього дикуна щоразу, як тільки я згадував його відданість. Тепер мені таки не вистачало такого слуги.

Уявляю, як скаженітимуть мої гонителі, коли дізнаються, що не лишилось слідів. Виходить, ніби полюють вони на мару, на привид. Єдине, за що могли учепитися, — то кілька статей у газетах. Небагато!

Кого тільки немає серед моїх гонителів! Поліція і таємний розшук, приватні шпики і детективи-любителі, нишпорки-репортери і агенти закордонних розвідок, “слуги божі” і так звані добровольці, представники різних там ліг і спілок…

Усім я потрібен — живий або мертвий. Скоріше мертвий, ніж живий: навіть мої друзі, навіть Густав вважатиме за краще, щоб я помер, аніж опинився живий у лапах гончаків. Адже тоді загине і моя таємниця…

Я відчув, що в лісі щось змінилося. Може, мої вуха вловили якісь нові звуки? Я напружено вслухався доти, доки не зрозумів, що настала тиша. Мертва, моторошна тиша, коли завмирає все живе. Я визирнув у невеличке віконце. Важке темне небо висіло так низько, що здавалося, ніби воно от-от впаде на землю. Раптом у чорних хмарах утворилась прогалина, і я побачив… Так, так, як і тоді на річці я побачив щось блискуче й кругле. Воно знову нагадало мені той ненависний горбоносий профіль. Я відчув на собі важкий погляд і відсахнувся од віконця.

Блискавиця освітила край неба. Почалася тропічна злива. На землю падали гнилі дерева, їхнє віття зачіпало стіни хижки. Хоча б витримала!

Крізь стелю лилася вода, я бігав з кутка в куток, намагаючись знайти більш-менш сухе місите. Злива вщухла так само раптово, як і почалася. Стихія відступила.

18 вересня

Сьогодні поблизу хижки я помітив сліди рубчастої підошви. Там же на землі валялася пачка з-під сигарет… Мандрівники? Ні, я не можу заспокоюватися — найімовірніше це хорти. Боже мій, знову, після всього того, що мені довелось пережити!

Може, таки пустити собі кулю в лоб або здатися на їхню милість?

Ні, ні, тільки не це! Навіть коли скінчаться набої, я не дамся їм!

Порожня пачка зім’ята. Уявляю, як він стис її в кулаці, як тримав деякий час, перш ніж викинути. У нього дуже міцні пальці, або ж він надто сильно стис кулак.

Я повернувся до хижки і перевірив зброю — пістолет, гвинтівку, автомат… Я весь тремтів од сирості, але розкладати вогонь було небезпечно. Може, вороги ще не натрапили на хижку? А якщо й бачили її, то не знають, чи є хто всередині. Але чому саме вороги? Адже якби їх було багато, вони вже виказали б себе. Поява загону, навіть невеличкого, не лишилася б непоміченою для людей Густава. Він би знайшов спосіб попередити мене.

Я беру гвинтівку, і це трохи заспокоює мене. Відчиняю тайники-бійниці у стінах хижки.

Від напруги очі швидко стомлюються. Ні, так не можна! Навіть якщо я помічу кого, то не влучу. До того ж у мене може початися марення… Треба примусити себе вийти назустріч небезпеці. Хорти не стрілятимуть — я потрібен їм живий.

Відчиняю двері і стрибаю у зарості. Несамовито калатає серце, перед очима танцюють зелені плями. Он який я став — зацькована тварина, невдаха, блукач.

Знаходжу зручне для спостереження місце. Звідси добре видпо двері хижки. Раптом щось зашелестіло. Краєм