Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

ока помічаю горбоносий профіль. Ледве утримуюся, щоб не натиснути на гачок: то птах. Хижак. Але полював він не на мене.

Шорох почувся водночас ліворуч і позаду. Я озирнувся і зустрівся поглядом із жовтавими очима звіра. Він зник раніше, ніж я встиг прицілитися. А може, там нікого й не було? Може, то все мені примарилось? Але ж пачка з-під сигарет… Ось вона, у мене в кишені. Хорти таки натрапили на мій слід. Треба думати, що робити далі…

У хащах я ночувати не зможу. Дістатися до печери в скелях не встигну. Треба, мабуть, вертатися в хижку і чекати до ранку. Найкраще вдавати, ніби я нічого не помітив. Вони самі викажуть себе… Отоді я й вирішуватиму, чи спробувати перебити їх, чи кидати все і йти в печеру. Я старанно готувався до ночівлі. На гамак поклав ковдру так, щоб здавалося, ніби там лежить людина — під ковдру заховав ящик із консервами. Тепер гамак провисав ніби під вагою людського тіла. Замість голови прилаштував казанець.

Сам же влігся на другому гамаку, майже біля землі. Коли хто й зазирне у вікно, то побачить гамак, що висів угорі, мене ж не помітить.

Отже, все готово. Невже доля і цього разу буде проти мене? Лежати було незручно, холодно, а проте я заснув.

19 вересня

Прокинувся від гострого відчуття небезпеки. Скільки потім не намагався зрозуміти, що саме мене розбудило, — не міг згадати нічого особливого: ні тріску гілок, ні кроків, ні якихось інших звуків, котрі б свідчили про появу когось стороннього.

Розплющив очі, відразу намацав рукою гвинтівку. На стіну лягла тінь. Квадрат місячного світла — ніби екран — і на ньому хижий профіль.

Людина обережно зазирала у вікно, не подумавши про те, що місячне світло викриє її.

Я тихенько перевів запобіжник, прекрасно розуміючи, що зараз усе залежить не так від влучності моїх пострілів, як від кількості ворогів.

Профіль почав пересуватися, як ото птах, що розглядає здобич, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч.

Чекання ставало нестерпне. Скоріше б він увійшов, тоді побачимо, хто кого.

Профіль зник, але двері не відчинялись. Я уявив, як радяться мої переслідувачі, не наважуючись увійти.

Боже мій, як я заздрю птахам! Будь-який із них легко міг би вислизнути із цих сильців. Спершу він побачив би, як наближаються переслідувачі, як потроху стискається смертельне кільце, а потім раптом під самісіньким носом у ворогів — легенько пурхнув би і зник.

Я все ще лежу нерухомо, рука, як і раніше, стискає гвинтівку.

Тінь на стіні більше не з’являється, екран блідне, бо вже світає.

Незабаром зійшло сонце. На стіні з’явився інший малюнок — тінь од квітучої гілки магнолії, осяяної сонцем. Обережно підтягую до себе сумку. В ній — пачка галет, шоколад, пляшка мартелю! Ковтаю раз, другий. Приємне тепло розливається по тілу. П’янію, і мене полишає рятівна обережність — я перестаю жахатися. Набридло, все набридло!

Встаю і з гвинтівкою в руках виходжу. Нехай вони бачать, що я готовий до зустрічі.

Навкруги — нікого. Тільки зелене віття з ледь чутним шерехом схиляється наді мною. Ступаю кілька кроків у напрямку хащів. Там ніби щось блиснуло. Я помітив ствол, схожий на ствол базуки. Може, здалося? Іду праворуч, обережно стежачи за металічним блиском, — він пересувався слідом за мною. Я пішов ліворуч, він теж повернув, ніби прив’язаний до мене сигнальною ниткою.

Але чому ворог зволікає? Чому не стріляє?

Щось ледь чутно стрекоче. У хащах безліч різноманітних звуків, одначе то був не стрекіт джунглів.

Досить! Настала і моя черга!

Я звів рушницю і кілька разів вистрілив. Потім кинувся туди, де раніше блискав метал. Обшукав усе в радіусі метрів двадцяти, розсовував кущі, зазирав під дерева. Мої побоювання справдилися — то не були марення чи галюцинації: під кущем я знайшов порожню касету від кіноплівки. Телескопічна насадка на об’єктив кінокамери видалася мені стволом зброї. Хтось фотографував мене на плівку. Тепер ці кадри використають як матеріал для розслідування. Удачливий репортер і його колеги робитимуть усе, щоб збурити обивателя, зіграти на його почуттях і забобонах. Вони зчинять такий галас, що це зв’яже руки останнім моїм захисникам. Адже для них немає нічого страшнішого за думку, що вороги схоплять мене і я заговорю. Тоді й вони зроблять усе, щоб я замовк навіки. Тепер я повинен боятись усіх — і ворогів, і друзів, і захисників.

Цей репортер вважає, що я й далі переховуватимусь. Але мій порятунок не у втечі, не в печері. Навпаки. Дичина повинна перетворитися на мисливця!

— Далеко мій переслідувач піти не міг. Треба догнати його. Навіть коли їх двоє або троє, я мушу їх наздогнати. Великими групами вони не полюють.

Якщо він закінчив плівку, то тепер намагатиметься якнайшвидше доставити її в місто. Дорога туди єдина — річка. А в цих місцях є лише одна зручна бухта. Отже, він неодмінно поспішатиме туди.

Я знаю найкоротший шлях до неї.

Поспішаю, віття хльоскає мене по обличчю, легеням бракує повітря. Та ось між стовбурами заблищала річкова гладінь.

Я не помилився — он і його човен. Він незабаром повернеться, і тоді я клацну, тільки не так, як він.

Старанно шукаю зручну засідку в кущах. Звідси крізь оптичний приціл мені видно шматочок узбережжя. В центрі, на перехресті ліній — човен, поки що порожній.

Я маю в запасі з півгодини — навіть коли він рушив одразу після моїх пострілів. Певно, злякався неборака. Але ж мав знати, на що зважився…

О боже! Скільки років минуло з часів мого так званого злочину, а про мою “справу” не забувають.

Невже я не такий, як усі, невже мої думки не схожі на думки інших людей, а вчинки дуже відрізняються від їхніх? Якби вони прочитали мій щоденник, то пересвідчилися б, що я звичайна людина: боюся тварин і мурах, хвороб і злив, яких бояться і вони. Я стомився від поневірянь. За що ж ви переслідуєте мене усі ці довгі роки? Я не маю ні днів, ні місяців — самі тільки миті і хвилини, кожна з яких перетворюється на нескінченний кошмар.

Згадую все своє життя. Кров і смерть, удари з-за рогу, удари в спину, мерзота й продажність аристократичних повій… В хащах у цей час відбуваються свої невеличкі драми й комедії: перегукуються карибу, жваво стрекочуть зелені папуги, дбайливо будують гнізда королівські фазани, поважно походжаючи у своїх чорно-червоних жилетах. А ось із-за куща визирнув шакал, понюхав повітря і сховався. Може, злякався