Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

вирвав у природи справжню таємницю, від якої тепер залежить багато чого у світі, до твоїх переслідувачів прилучаються колишні друзі, однодумці і навіть жінки, котрі колись кохали тебе. Якби це було не так, їм би не вдалося вистежити мене. Власне, якби не мій успіх, не мій науковий пошук, сьогодні я міг би бути такий же щасливий, як і колись.

У всіх нас є свої таємниці. Саме вони визначають особистість кожного: позбавте людину недоторканості її таємниць, що залишиться від неї, від її величі? Таємниці прикривають наші виразки й рани, замасковують патологічні прагнення. Інколи це таємниці навіть для самого себе, для власної свідомості. А я вирвав у природи велику, страшну таємницю, і мене вваяїають однпм із найнебезпеч-ніших ворогів, намагаються будь-що позбутися мене. І все це — який парадокс! — завдяки моєму успіху в науці. Хіба не смішно?

Біля мене захиталася линва, над якою показалося стурбоване обличчя провідника.

— Нехай Профейсор обв’яжеться. Етуйяве витягне. Я не примусив його повторювати ці слова.

Акдаєць допоміг мені, витяг, одв’язав линву і почав старанно прикривати яму віттям. Я подумав, що тепер він влаштовує засідку для мисливців, щоб потім перебити їх. Але метис закинув за спину рюкзаки і кивнув мені головою, запрошуючії йти за ним.

Цього разу я намагався ступати слід у слід.

— Яму викопали бачула?

— Може, й бачула. А може, хтось інший.

— Для людей? — невгавав я.

— Може, для антилопи, а може, для кабана. Хіба мисливець знає наперед, хто попаде в пастку?

Він хитрував.

— Хіба ти не розумієш, про що питає білий брат?

— Розумію, але не знаю, про що думали мисливці, коли лаштували пастку. Профейсор, ідучи стежками свого життя, мабуть, теж копав ями. Хіба до них завжди попадали ті, кому він готував пастку?

Розмови розмовами, а мені дуже треба знати все про тих мисливців, які влаштовують на стежках пастки. Особливо, коли полюють на двоногих. Я ж тут житиму хтозна скільки часу…

— Кажуть, у цих хащах і досі живуть люди, котрі їдять своїх братів?

Він одразу зрозумів, про що я питаю. По його обличчю — пробігла тінь смутку, він помовчав хвилинку і сказав:

— Своїх братів — ніколи! Вони полювали на прийшлих, завойовників, чужинців.

У його словах я відчув виклик.

— І все-таки їли їх? — спитав я. — То для чого?

— Щоб дізнатися про їхні наміри, перейняти хитрощі. Або щоб принести жертву. Так було давно і робили те два або три племені. Не пігмеї… Тепер таке нібито роблять у Європі білі.

Я хотів було заперечити, але він випередив мене:

— Мені казали, що білі переймають думки один одного, вбивають друзів і ворогів, крадуть ті думки.

Я зареготав.

Колись Густав розповідав мені, як здивувався дикун, побачивши сейфи з архівами і дізнавшись про їхнє призначення. Так, ми переймаємо думки і таємниці одне одного, але ж це зовсім різні речі — живитися людськими думками чи людським м’ясом.

Провідник зупинився І пильно глянув мені в очі, що траплялося з ним дуже рідко.

— Якщо Профейсор знайшов у хащах плем’я пігмеїв, котрі їдять людське м’ясо, то він здійснив справжнє відкриття. Нехай він скоріше оповістить про це пресу! Нехай весь світ дізнається, кого справді треба боятися в джунглях. Бо досі бачула боялися білих, які мільйонами вбивали своїх братів, виривали у мертвих зуби, робили з їхньої шкіри прикраси, з волосся — постіль. Розказують навіть, що вони навмисне заражали хворобами дітей, але бачула цьому не повірили: ні звір, ні людина не здатні на таке. Хіба не так, Профейсоре?

Подумати тільки — цей дикун сміється з мене! Звісно, пігмеї не могли знати ні про концтабори, ні про всякі досліди в них — про це знав він, професійний провідник — мабуть, чув під час своїх мандрів.

Я вирішив не сперечатися з ним. Сказав:

— Не приховуй од мене нічого. Про бачула мені розповів Довгий.

— Профейсор за своє життя перейняв, мабуть, чимало чужих думок. В Етуйяве тільки свої, тож йому нема чого змагатися з Профейсором. Нехай краще старший білий брат пильніше придивляється, щоб не попасти знову до пастки… або не наступити на гадюку.

То вже було відверте знущання. Лише надзвичайні обставини могли викликати такий великий монолог: акдайці — люди мовчазні. Багатослівність і красномовство у них — велика дивина.

Далі ми йшли мовчки. Я кілька разів звертався до провідника, але він не відповідав.

Хижка була схована в хащах — ми спочатку навіть проминули її. Довелось вертатись.

Усе, що залишили тут люди Густава, було ціле — спорядження, зброя, припаси.

Ми ночували “з усіма вигодами” в ліжках-гамаках з протимоскітними сітками. Тепер у мене справді надійна схованка, в якій можна жити непогано.

На сніданок у нас була каша, кава, галети. Поки я спав, Етуйяве вполював якогось птаха і тепер засмажив його в тісті.

Після сніданку акдаєць повів мене до печери у скелях і показав затишну бухточку, утворену протокою Куянулп, в кущах тут був захований човен.

— Профейсор задоволений своїм провідником? — спитав Етуйяве.

— Задоволений, дуже задоволений, — запевнив я.

— Тоді пехай Профейсор напише Довгому записку, щоб той заплатив мені.

Так он у чому річ! Гроші! А чого, власне, було ждати від дикуна? Щирої любові, поваги, обожнювання? Ти хотів мати однодумця, спільника? Коли б мої переслідувачі заплатили йому більше, ніж Густав, він би залюбки виказав мене. А тепер, судячи з усього, він хоче покинути мене тут самого. Ні, його ні в якому разі не можна відпускати.

Я сказав:

— Ти не покинеш мене тут самого, правда ж? Поживеш разом, поки я не одужаю.

— Етуйяве поспішає до своєї родини. Його ждуть діти й дружина, — заперечив акдаєць. — Профейсор поживе тут сам, так ми домовилися з Довгим.

Тон акдайця не залишав сумніву в тому, що ніякі умовляння не допоможуть.

— Коли ти збираєшся вирушити у зворотну путь?

— До схід сонця.

Тієї ночі я не міг заснути. Мене знову лихоманило. Я чув чиїсь кроки за дверима хижки, бряжчання зброї. Раз у раз поглядав на гамак, у якому безтурботно спав провідник. Його не можна було відпускати. Треба виключити будь-яку випадковість, котру мої вороги могли б використати проти мене. У селищі, крім хазяїна хижки на палях та його родини, ніхто нічого не знав про мене, про те, куди я пішов. Жителі селища зможуть розповісти тільки, що бачили білого чоловіка, який узяв провідника-акдайця і разом з ним поплив човном. І ніхто не скаже ні про те, що біліти — колишній лікар, ні про те, звідки