Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Я не впізнав у своєму пацієнті колишнього однокласника. Тільки придивившись, вигукнув: “Невже це ти, Карл, бідний мій друже?” Він відповів: “А хто ж іще? Хіба ти не пам’ятаєш, як я лупцював тебе цією самою рукою?

Сьогодні мій акдаєць чимось нагадав мені його, покійника. Ні, не рисами обличчя, а скоріше вдачею — певністю, незворушністю…

Від цих думок і спогадів я так стомився, що сон швидко здолав мене.

Прокинувся вранці, коли човен уже стояв біля берега. Етуйяве складав речі в рюкзаки. Помітивши, що я розплющив очі, він підійшов і знову підніс мені шкаралупу кокосового горіха, наповнену соком манго з хініном.

— Ти мені як брат і батько… — я хотів, щоб у моєму голосі прозвучала вдячність.

Обличчя акдайця лишалося незворушним:

— Коли двоє хочуть вижити в хащах, вони повинні бути ближчі один одному, ніж брат і батько, — відповів він.

У його словах було щось від давньої істини. Справді, скільки б люди не ворогували між собою, скільки б не змагались, а досить було їм залишитися наодинці з природою, і вони починали розуміти, наскільки дрібні їхні чвари перед невблаганною силою природи, здатною за мить змести з лиця землі всіх їх разом із машинами, ракетами, пароплавами, містами — з усією цивілізацією. Тоді, згадуючи своє життя, хвороби, прикрощі, лихо, вони прозрівали і починали розуміти, проти кого і проти чого їм треба боротись. Але мить прозріння скоро минала, від неї лишалися хіба що туманні спогади, і люди знову починали оскаженіло змагатися за місце під сонцем.

Але ж воєн може не бути, якщо розподілити земні блага відповідно до спроможності кожної нації. Треба встановити єдиний і непорушний порядок серед людей, подібний до того, як в природі, де шакал не наважиться зазіхати на здобич тигра, а горобець — напасти на кібця. Тигру — тигрове, шакалу — шакалове — ось головний принцип ідеального правопорядку. І щоб встановити його нарешті на нашій злощасній планеті, в цьому одвічному пеклі, я й створив прилад, котрий може абсолютно точно визначити, хто чого вартий, кому що належить… Ні, я повинен вижити, дождатися свого часу.

— Профейсор зможе йти за Етуйяве? — перервав мої міркування акдаєць.

Здається, до хижки, про яку розповідав мені Густав, звідси треба продиратися крізь хащі з годину. Недалеко від неї, серед скель є печера. І в хижці, і в печері заховано зброю, спорядження, ліки, консерви.

Навряд чи є на цілому континенті інше місце, де б хащі так різко обривалися, підступаючи до скель. За спиною у пас лишилися джунглі, попереду височіла неприступна кам’яна стіна, тояі переслідувачам довелося б хіба що літати вертольотом. А я дістануся до печери майже непомітною стежкою, яку прорубано для мене серед дикого каміння.

На однаковій відстані і від печери, і від хижки зроблено майданчик, куди літак, посланий Густавом, час од часу скидатиме для мене харчі та ліки. Разом з Етуйяве, а може, й без нього, я діждуся тих часів, коли мене перестануть шукати і можна буде повернутися в селище до товаришів і соратників по спільній справі.

— Я ще дуже слабий. Хіба не можна трохи перебути тут? — запитав я у провідника.

— Там Профейсор одужає швидше. Хижка недалеко, ходімо, — відповів Етуйяве.

Він зав’язав обидва рюкзаки і почав прилаштовувати їх собі на спину.

Його вигляд свідчив про те, що він усе вирішив без мене і запитав тільки для годиться. Йому, певно, вже набридло піклуватися про мене, годувати, навчати, які ягоди і плоди можна їсти, а які ні. Сам же він легко відрізняв їстівні плоди від отруйних, навіть коли бачив їх уперше.

Етуйяве подав мені палицю. Він вистругав її, коли я відпочивав, щоб мені легше було йти серед буйного різнотрав’я. Я справді зашкутильгав за ним по малопомітній стежці. Етуйяве попередив мене, щоб я ступав слід у слід, але я іноді обирав відкриті місця, щоб віття не лізло в очі.

Раптом я провалився в глибочезну яму. Не забився, бо. на дні було багато листя, але про те, щоб самому вилізти з неї, годі було й думати.

Над краєм ями з’явилася голова провідника. Ніяких ознак роздратуванпя, той самий рівний, спокійний голос:

— Як себе почуває Профейсор?

— Не дуже добре! — мені вже до краю набридли пастки, несподіванки і небезпеки.

Схоже на те, що цю яму приготовано спеціально.

— Зараз зв’яжу з ліан драбину, щоб Профейсор міг вибратися. Треба поспішати, адже до ями може попасти звір.

Він десь зник, а я сів, прихилившись до стіни, і випро став ноги, щоб трохи відпочити.

Пастку було зроблено так, що донизу вона розширювалася, в багатьох місцях стирчали гострі кілки. Добре, що я впав не на них. Схоже було, що доля знущається з мене, рятуючи задля того, щоб продовжити мої поневіряння. Ну що ж, скористаємося навіть із цього.

Я розумів, що Етуйяве боявся не звіра, який теж міг попасти в яму; а тих, хто її викопав. Певно, то були воїни племені бачула — я чудово пам’ятав розповіді Густава про те, що бачула влаштовують такі пастки для “двоногих звірів”.

Рука мимохіть потяглася до пістолета. А втім, він мало чим міг допомогти в такій ситуації. Канібали, певно, спочатку закидали б мене камінням або списами. До того ж і там, нагорі, у хащах, де поле зору обмеяіене одним-двома метрами, вогнепальна зброя втрачає свої переваги перед списами і стрілами. Успіх боротьби вирішують швидкість і раптовість нападу.

Чому ж так довго не приходить провідник? Може, його схопили? Чи злякався воїнів бачула, кинув мене і втік? Звичайно, нащо ж бідоласі було гинути разом зі мною, коли ворогів так багато, що одному не перемогти? Від нього можна і цього чекати. Дикун завжди лишається дикуном, первісні інстинкти у ньому зрештою перемагають.

Я хотів було повисмикувати кілки і зробити з них щось на зразок драбини, але вони були забиті так міцно й глибоко, що не піддавалися. Я знову сів і похилив голову.

Лишалося тільки чекати, може, все-таки Етуйяве прийде або трапиться якась інша нагода вибратися?

Людство на всьому шляху свого розвитку влаштовувало і вдосконалювало пастки. Майстерність у цій справі зростала із розвитком техніки, численні варіанти пасток теж мали свій поступ, свою еволюцію — від петель, силець і капканів до поліцейських наручників. А ще тюрми, різноманітні моральні тортури, всілякі анафеми та прокляття, замовчування або цькування. Скільки дісталося й таким, як я, — людям науки, нещасним жерцям істини, для яких найважливішою метою життя було пізнання. А коли ти до того ж