Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Ці слова, ця думка не давали мені спокою. Але я був надто слабий для того, щоб розвинути її, щоб дійти якогось висновку.

Спільний предок… Спільний предок…

Тваринам доводиться мати справу з людиною: тікати від людини, підкорятися їй, пристосовуватись до неї. Людина поступово стає важливішою, ніж повінь і пожежа, посуха й холод. Виживає та тварина, яка зможе пристосуватися до людини, стати корисною для неї або ж па-вчиться переховуватися, тікати, щоб урятуватись. Або — або… Еволюція не стоїть на місці, і колись може з’явитися…

Чому в нас виробилася звичка: тільки-но почуємо про чудовисько, особливо великих розмірів, одразу ж припускаємо, що воно прийшло до нас з прадавніх часів — шукаємо йому місце тільки в минулому? Можливо, це тому, що тільки в минулому, коли ще не було людини, тваринам було просторо і знаходилося місце для велетнів. Пристосування до людини — досить широке поняття… Хіба в процесі його не могла з’явитися така тварина, пристосування якої вилилося б у якісь інші форми, і вона замість рятуватися сама почала б нападати на людину? Для цього тварині потрібні були не тільки міцна шкіра, могутні щелепи, швидкі поги, а й розвинений мозок. Можливо, саме таку тварину ми бачили. Шкода, що провідник не здогадався захопити її череп. Звичайно, турботи про мене забрали в нього чимало часу, але ж видер він кігті й зуби і зробив з них намисто…

— Етуйяве віддасть мені це? — спитав я, торкаючись намиста.

Метис рішуче хитнув головою:

— Етуйяве — великий воїн. Він убив самого Губатрама, і тепер ворог Губатрама, демон лісів Амері, охоронятиме його. Не можна віддавати!

— Але ж це треба не мені, а науці, усім людям, — наполягав я.

— Проте не всі люди, а один Етуйяве переміг Губатрама, — метис пихато випнув груди, він був задоволений собою.

У мене раптом виникла асоціація. А що, коли не тільки Губатрам, а й Генріх і подібні до нього — породження минулого і майбутнього? Адже вони змогли протягом усіх часів та епох так пристосуватися, що стали майже непереможні. Отож і цькування, переслідування, яких зазнаю я, — то початок гоніння на таких, як я, представників людства.

Цькування почалося ще в школі, коли відбувалося становлення моєї особистості. Уже тоді купка підлнпал та мамусиних синків, як тільки випадала нагода, шпигали мене. Особливо старалися троє.

Перший — Генріх, низенький, чорнявий, швидкий, завжди “розмовляв” руками. Він вважав себе найкращим математиком у класі. Хитромудрість азіатських купців, яку він успадкував разом з генами, Генріх використовував уже не для торгашеських підрахунків, а для розв’язання математичних задач. Мабуть, сподівався, що саме це дасть йому більше прибутків у сучасному суспільстві.

Другий — Карл, здоровань, був уродженим руйнівником і варваром. На додаток він ще й сповідував ідею перебудови світу, маючи на увазі, що саме він та подібні до нього стануть господарями нового світу. Його кулачиська були додатком до аргументів у цих соціального напрямку суперечках. Колись він спробував і мені довести щось у такий спосіб, але не вийшло.

Третій — Антон. Уважний, поштивий, тендітний, він чимось нагадував паличку з ручкою із слонової кістки, в якій заховано вузьке лезо стилета. Цей намагався не давати підстав для звинувачення його в пихатості, снобізмі, хоча насправді відчував невимовне презирство і зневагу до кожної людини нижчого походження, ніж у нього. Мене особисто він зневажав за те, що я бідно вдягався. Він казав мені, мовби вибачаючи: “Хлопець ти ніби й непоганий, але тобі не вистачає виховання, витонченості поведінки, усього того, що надає людині справжнього лоску”.

Коли я нарешті чогось досяг у житті і мене нагородили високим орденом (Карла й Генріха на той час вже не було серед живих), я зустрів Антона. Він стояв поруч міністра. Я хотів обійняти його — все-таки шкільні друзі — але він трохи відступив і, вклонившись, мовив: “Ти точнісінько такий, як був у школі. Зовсім не змінився…” Я зблід, наче мені дали ляпаса, і тільки таємниця, яка вже на той час була моїм здобутком, додала мені снаги і впевненості. Я відповів: “Колись знайди вільну годину, Антопе, друже мій! Я зніму еограму твого мозку і подарую тобі характеристику твого психовипромінюваяня. Отоді й узнаєш собі справжню ціну, — я глянув йому просто в очі і зумисне голосно, так щоб чув міністр, додав: — Тобі ж нічого боятися, правда?*

Я сподівався, що загнав його на слизьке, а він, дружньо всміхаючись, відповів: “Звичайно, зайду… якщо твій метод справді визнають”.

Таємничі властивості мозку цікавили мене ще в школі. Це був мій пунктик, як казав жартома Генріх. Він ніколи не сприймав серйозно положень парапсихології, до якоїсь міри припускав можливість телепатії, але зовсім відкидав ясновидіння. Генріх твердив, що організми тварини і людини в принципі майже однакові”, а тому їхні функції теж не можуть дуже відрізнятися. Винятком він вважав тільки другу сигнальну систему. З особливою зловтіхою переповідав усе, пов’язане з дослідами на кажанах: як їм приписували ясновидіння, і що то було насправді — всього-на-всього ультразвукова локація.

На” шкільному вечорі, присвяченому парапсихології, я продемонстрував дослід: під впливом мого наказу, який я давав подумки, опускалася чаша терезів, але Генріх назвав мої дослідн шарлатанськими — він глузував, сміявся і сипав дотепами. Він тоді не міг знати, що саме я викрию перед усією нацією його махінації в науці.

Пам’ятаю, який нещасний прийшов він до мепе в лабораторію. Я не зловтішався, я навіть подав тіому руку, але він не потис її — можливо, не помітив. “Ти все-таки прийшов до мене, друже Генріх! Не знаю, чи радий ти цій зустрічі, але я радий і спробую допомогти тобі. Твій мозок давно і тяжко хворий, але я застосую свій прилад. У всіх повноцінних людей повинно переважувати С-випромінен-ня, найхарактерніше для розвиненого людського мозку. У тих же, чий мозок хворіє, кому властиві якісь риси неповноцінності, з’являється У-випромінення, притаманне мозку тварин. З’ясуємо характеристику випромінення твого мозку і пошукаємо засобів лікування”.

І після цих слів, які засвідчували мою дружність, він образив мене. Образив тяжко, несправедливо. Почав нестямно вигукувати, що мої відкриття антинаукові і анти-гуманні, образливі не тільки для друзів, а й для всього людства. Та я не гнівався на нього, бо заздалегідь знав, чим це закінчиться, якою тяжкою і болісною буде смерть Генріха.

В той час я. вже міг назвати своє нове відкриття великою і страшною таємницею. Можливо, не так великою, як страшною…

З Карлом я зустрівся приблизно за таких же обставин:, як і з Генріхом.