Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Минуло ще кілька хвидин. Я не міг позбутися передчуття, що насувається небезпека. Кілька разів помічав, що лелеки-жарибу, найвірніші з усіх пернатих подружжів, закликаючи своїх подруг, поспішали відлетіти ближче до берега. Етуйяве занепокоївся і ледь чутно прошепотів:

— Ні, то не риба. Там людина, воїн. Він ховається під лататтям і дихає через тростину. Не знаю, великий він чи малий, глибоко занурився чи ні…

Етуйяве, як кожен акдаєць, мислив завжди конкретно, і його описи чи то людини, чи звіра завжди були послідовні. Так звик він міркувати в джунглях, де все живе розміщувалося у просторі по вертикалі, де видимість була гранично обмежена зеленими стінами. На різних ярусах віття гніздилися різні птахи, літали вони теж на різній висоті. Сила, могутність звіра цінувалася залежно від його величини передусім у висоту, оскільки довжину приховували зарослі. Зрозуміло, оцінка така не завжди була правильна, і помилка часто коштувала мисливцеві життя: закони хащ були для всіх однаково немилосердні.

Справді, я теж помітив, наче з води стирчить тростина.

— Може, вистрілити? — запитав я акдайця. і

— Заждіть! У цих місцях полюють пігмеї, не варто сваритися з ними…

А що, коли це плем’я бачула — пігмеї-людоїди? Я чув, про ями-пастки, які вони влаштовують на мисливських; стежках. Той, хто попаде в таку яму, сам не врятується. Канібали вбивають його, відрізають руки й ноги, засмажують і з’їдають. Жах!

— Пливімо до берега, — запропонував я.

Не знаю, чому я так вирішив. Мабуть, тому, що на плесі ворог бачить нас з усіх боків, а серед прибережних зарослів йому важче було б підкрастися до нас… До того ж я весь час пам’ятав про Губатрама, який найбільш небезпечний у воді.

— Пливімо ж! — наполягав я.

Обличчя Етуйяве було незворушне, але він став правувати до берега. Нам лишалося підпливти всього кілька метрів, коли човен струсонуло. Удар був такий сильний, що човен мало не перевернувся. Потім ударило ще і ще раз. Здавалося, хтось намагається перевернути човен або відігнати його якнайдалі від берега. Раптом удари припинились, і з води показалася перетинчаста лапа з довгими лазурями. Вона вчепилася в борт і рвонула човен до себе. Нас залило водою. Тієї ж миті Етуйяве вдарив ножем по лапі, бризнула майже чорна кров. З води виринула лиса кругла голова з хижими очима.

Акдаєць зблід і відсахнувся. Я майже автоматично вистрілив з пістолета у голову чудовиська. Воно роззявило пащу і пронизливо заревіло. Я вистрілив ще і ще, але з жахом пересвідчився, що кулі ковзали по шкірі не завдаючи хижакові шкоди. Тоді я спробував поцілити в око. Не знаю, чи влучив, але чудовисько зникло у воді.

Я відчував, що сили мої підупали, більше того, мене почало лихоманити, стало важко дихати, холодний піт виступив на лобі.

Етуйяве підігнав човен до берега, прив’язав його до велетенського дерева і мовчки поліз угору. На міцних гілках почепив два гамаки. Я ледве дістався до свого “ліжка”. Тяжкий сон одразу здолав мене. Усю ніч мені здавалося, наче хтось важко дихає в обличчя, щось тисло груди. Привидівся Генріх, він дорікав мені: “Ей, ти, недолюдок, унтерменш! Чи дуже допоміг тобі твій апарат, чи врятував? Тобі завжди не вистачало уяви, чуття міри й часу, і от тепер ти нарешті в пастці. У тебе немає майбутнього…”

Я розплющив очі й побачив жахливу пику, що схилялася наді мною. Смердюче дихання забивало мені дух. Задніми лапами і хвостом чудовисько вчепилося за гілляку, передніми уже встигло підтягнути до себе мій гамак. Від жаху я не міг закричати, але Етуйяве якось відчув моє благання про допомогу. Долаючи страх і вікові забобони, він виліз із свого гамака і дістався моєї гілляки. Кілька сильних ударів ножем, і задні ноги чудовиська було перебито. Воно заревіло, випустило мій гамак і обернулося до акдайця. Чудовисько ще трималося на хвості, боком впираючись у стовбур дерева. Тоді Етуйяве схопив гілляку і швидко відпустив її. Вона хльоснула хижака по очах. У ту ж мить Етуйяве кинув ніж і влучив йому в горло. Бризнула кров, чудовисько почало падати, чіпляючись за гілки і ламаючи їх. Аж ось почувся глухий удар об землю, потім зойк і — тиша.

До світанку лишалося години дві.

10 вересня

Отямився я в човні. Довго згадував, де я, чого наді мною таке густо-сине небо, що за людина сидить поруч, співаючи тоскну пісню.

Нарешті збагнув: це ж акдаєць-провідник Етуйяве.

Етуйяве помітив, що я прийшов до тями, і перестав веслувати. Він підніс мені до рота половинку кокосового горіху.

— Ти двічі врятував мені життя, — я намагався сказати це голосно, проте ледве спромігся прошепотіти.

Акдаєць не відповів, тільки перехилив половинку горіха так, що молоко полилося мені в рот. Я кілька разів ковтнув, і метис засміявся. Можливо, справді я мав надто смішний вигляд, а може, він просто радів, що я вижив і йому не доведеться блукати джунглями самому. На шиї в акдайця висіло разом із першим нове намисто, зроблене з кігтів та ікол Губатрама.

Етуйяве розповів мені, що протягом кількох днів він рятував мене, напуваючи соком манго з розчиненим у ньому порошком хініну, про який я розповів йому раніше, боячись захворіти на тропічну лихоманку. Він не взяв із собою черепа дивної тварини, але я не дорікав йому за це — він і так виявив до мене надто багато благородства і співчуття, що, до речі, як це не дивно, властиво дикунам.

І все ж таки цікавість вченого не полишала мене. Я знову й знову згадував усе, що знав про доісторичних ящерів, про чудовисько із штату Мен, яке дожило до наших днів. Судячи з описів, то був геозавр, живий залишок давноминулої епохи, від якої нас відділяють сотні мільйонів років. Чудовисько, яке ми бачили, скидалося на ящера хіба що будовою хвоста і лап, голова ж його була схожа на… голову людини. У ящерів мозок крихітний, і поведінка вузько запрограмована. Вчинки ж Губатрама були, як на ящера, надто складні, хижак, певно, мав досить розвинений мозок. Він вистежував нас, пливучи за човном, ховаючись під величезним лататтям, щоб ми не помітили його. Можливо, його легені потребували кисню, і він час од часу виринав. А хіба він не намагався перешкодити нам причалити до берега, хіба не пробував перевернути човен, вчепившись пазурами в борт. З усіх тварин, можливо, тільки шимпанзе і горила додумалися б до цього, але ж у них із людиною, як гадають, був спільний предок… Спільний предок…