Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

на прізвище… – заглянув до військового квитка, який тримав у руці, -…сержанта Коса.

На стінах ясніли прямокутники, там, де ще недавно висіли картини, виднілися сліди від куль. Почувши своє прізвище, Янек покинув розглядати й зібрався з думками, розуміючи – тут усе вирішиться.

Майор узяв посвідчення, довго розглядав фотокартку, супив брови, немов щось собі пригадував, а потім несподівано запропонував:

– Сідайте.

Поручик підсунув крісло.

– Не сяду, громадянине майор. Мушу негайно повертатися до танка. Уже вечоріє, адже вранці…

– Що вранці?

– Усі знають, в кого є очі й вуха.

– А ви спостережливий. Добре. Значить, ви сержант Кос?

– У вас, громадянине майор, моя солдатська книжка.

– Документи не завжди говорять правду. Може, пам'ятаєте, в яких боях брав участь останнім часом ваш взвод?

– Не взвод. Танк. Знищення морського десанту.

– Значить, знаєте про це. А хто зміг би підтвердити, що ви і є сержант Кос, а не хтось інший?

– Екіпаж. Взводний Єлень, сержант Саакашвілі.

– А в штабі армії?

– Звичайно, громадянине майор, як це я відразу… Генерал, наш колишній командир бригади, досить зателефонувати.

– Вийдіть і зачекайте в коридорі, – наказав офіцер-розвідник, а коли двері зачинилися за Янеком, зупинив жестом поручика, який простяг руку до трубки. – Не потрібно. Це той хлопець, що брав участь в операції «Герменегільда», ми його представляли до нагороди. Просто відрядимо його до генерала – хай з ним робить, що хоче… Нема у вас чогось цікавішого, ніж сержант без перепустки?

– Радіограма з того боку фронту, – поручик простяг папірець із розшифрованим текстом.

– Ну то чого чекаєте? – невдоволено буркнув майор; хвилину читав, тоді спитався: – Далеко цей Кандлітц за Одером?

– Сорок кілометрів. Невеликий дослідний полігон серед лісів на північний схід від Берліна.

– Йот-23 має слушність. Усе, що стосується тих бронебійних снарядів, надзвичайно важливе, але хай буде дуже, дуже обережний. Саме тепер, коли до кінця війни залишилися лічені дні…

Розділ XII ПЕРЕПРАВА

Немає нічого безглуздішого, як непевне чекання. У скрутній ситуації, коли 8наеш, що тебе жде, і знаєш, де ворог, а де друг – можеш діяти, боротися… А коли не знаєш, не розумієш, що сталося?

– Прилип Янек до дівки й не може відірватися, – бурчав Єлень, але ніхто з членів екіпажу не вірив цьому, та й сам він теж.

Після них слів усі надовго замовкли, а коли вже заходило сонце, повечеряли, і Єлень наказав відпочивати. Настала ніч, під деревами посутеніло. Лише на лісову галявину біля танка падало зоряне світло. Всі троє сиділи за баштою, збившись докупи, як пташенята в гнізді. Посмутнілий пес лежав біля ніг і грів їм ступні.

Аж раптом недалеко загурчав і змовк мотор, у сутінках забовваніла кремезна постать, котра наближалася до танка і яку хлопці зразу ж упізнали по рухах.

– Громадянине генерал, – виструнчився Густлік. – Доповідаю – екіпаж танка в складі трьох чоловік, а сержант Кос…

– Зачекай, не хочу, щоб ти брехав, отже далі доповідати не треба. Згоден?

Собака, яку тримали за нашийника, вирвався й помчав у ліс.

– Так точно.

– Тепер розповідайте про цю вашу стрілянину, але тільки правду.

– Правда те, що треба було випробувати гармату…

– Григорій під'їхав, я вистрелив – і готово.

– Один раз вистрілив?

– Чотири. Щоб побачити, чи дуже розсіюватиме, і…

– Що і?

– І ніхто б не здогадався, якби не влучило у фашистський склад.

– Значить правда, що ваші снаряди влучили?

– Лише один, той четвертий, громадянине генерал. Що правда, то правда.

– Командире машини! – гукнув генерал. З-за поблизької сосни вибіг Кос, став на правому фланзі свого екіпажу. Шарик мчав за ним, підстрибував з радощів, але побачивши, що всі стоять струнко, сів на задні лапи, як і личить дисциплінованому собаці.

– Наказом командуючого армією, – урочисто говорив генерал, – члени екіпажу танка 102 за знищення на передовій складу боєприпасів противника нагороджуються медалями «За заслуги на полі бою». Командир – срібною, решта – бронзовими. Нагороди буде вручено ближчими днями. – Він хвилину помовчав і вже звичайним, буденним тоном додав: – Не сподівалися?

– Скоріше снігу на голову, – щиро признався Густ-лік. – Але ж Янек…

– Знаю. Він не стріляв. Та я не доповідатиму командуючому армією, що сержант Кос чкурнув без дозволу до дівчини й заслуговує на покарання. Як гадаєш?

– Ну, так, – підтвердив Густлік.

– У нас, в Грузії, – почав Саакашвілі, але замовк, бо генерал вів далі.

– Буває таке: зробиш часом героїчний вчинок, але його ніхто не побачить і не нагородить. А іншим разом трапиться таке, як у Янека.

– Громадянине генерал, коли будемо форсувати ріку… – запевнив Кос.

– Не загадуй наперед. Ви всі заслужили на медалі ще за «Герменегільду». Тепер один на варту, решта – спати. Поспіть хоч кілька годин, до ранку.

Після від'їзду генерала друзі не зразу полягали спати. Адже треба було розповісти пригоди минулого дня, а про деякі випадки навіть двічі й тричі. Годину витратили тільки на «знайомство» з сержантом ПІавелло і його піхотинцями, які розташувалися поряд у лісі. Десь близько півночі висушили сулію вина, а потім, заколисані кулеметним цокотінням та гуркотом мінометів, що долинали з-за Одеру, поснули міцним, глибоким солдатським сном.

На варті стояв спочатку Єлень, згодом Черепгаяк, який, щоб друзі краще виспались, не будив нікого й сам вартував до ранку.

Туман з ріки йаповзав поволі, піднімався стрімким схилом берега, свіжий вітрець розстилав білі його смути між стовбурами сонних дерев, обмотував навколо гарматних щитів, уплутував у маскувальні сіті, заливав піщані окопи білими хвилями.

На танковій броні міцним сном спали троє танкістів, накрившись плащ-палатками й підклавши під голови шоломофони. Вони навіть не здригнулися, коли над Одером загриміла якась важка батарея, посилаючи снаряди на польський берег.

Коли луна від вибухів потонула в тумані, рядом, поблизу танка, працьовито застукала сокира. Цей негучний звук збудив Григорія, який лежав скраю. Механік долонею розтер росу по обличчі, спритно зіскочив на землю і, зазирнувши за танк, побачив Черешняка, який стругав грубого – метрів зо два завдовжки стовбура, витесуючи з нього чотирикутний гладкий брус.

– Навіщо це тобі? – тихо запитав Саакашвілі. – Чому не розбудив мене вчасно?

Не чекаючи відповіді, Гжесь замахав руками, зробив кілька стрибків і присідань. Щоб розігрітись, розворушитись після сну, затанцював навколо здивованого Томаша, який роззявивши рота крутив головою й вичікував нагоди, щоб відповісти.

– Усі ставлять. І зліва, і справа…

– Що ставлять?

– Стовпи. З орлами. Бо тут кордон.

– Хочеш поставити власного?

– Ні. Але рукам нудно на варті, і якби сержант Кос наказав…

Шарик також прокинувся, щодуху